Для товарних знаків принципове значення має абз. 2 ст. 2 Конвенції, відповідно до якого, ніякі умови про місце проживання чи наявність підприємства в країні, в якій подана заявка на товарний знак, не можуть бути поставлені в якості передумови для надання правової охорони заявнику – іноземцю.
Конвенція зазначає про збереження товарного знаку в первісному вигляді. Оскільки, в різних країнах були різні вимоги до форми товарного знаку, це призводило до непорозумінь при реєстрації знаків в інших країнах. Таким чином, економічні умови міжнародної торгівлі вимагали певної уніфікації умов реєстрації товарних знаків. Цим був зумовлений принцип конвенційної охорони товарних знаків в незмінному вигляді “таким, яким він є” (telle quelle).
Стаття 6 Конвенції зазначає: “Кожний товарний знак, належним чином зареєстрований в країні походження, може бути заявленим в інших країнах Союзу і охороняється таким, яким він є”.
Конвенційний пріоритет товарного знаку (абз. 1 ст. 4). Здобутком Конвенції є визначення конвенційного пріоритету. Він полягає в тому, що особа, яка подала заявку на реєстрацію товарного знаку в одній із країн Союзу, користується пріоритетом і в інших країнах Союзу, тобто ця особа має переважне право на реєстрацію свого товарного знаку протягом 6-ти місяців і в інших країнах Союзу.
Підставою для використання права пріоритету є належним чином оформлена заявка, що вже подана в одній із країн - членів Союзу. Важливою перевагою цього положення є також і те, що заявник не зобов’язаний подавати заявку на товарний знак одночасно в усі країни, в яких він бажає одержати його правову охорону.
Конвенційним положенням є й незалежність національної реєстрації товарного знаку. Як тільки реєстрація здійснюється в одній із держав-учасниць Союзу, вона стає незалежною від можливої реєстрації знаку в будь-якій країні, включаючи країну походження. Отже, припинення чинності або анулювання реєстрації знаку в одній із країн – членів Союзу не впливає на дійсність реєстрації знаку в інших країнах-членах Союзу.
Конвенція накладає на держави – учасниці Союзу обов’язок відмовляти в реєстрації і забороняти використання знаку, який є відтворенням, імітацією або перекладом іншого знаку, що здатне викликати плутанину зі знаком, який вже зареєстровано.
Кожна держава зобов’язана відмовляти в реєстрації і забороняти використання знаків, які містять державні емблеми, офіційні знаки, клейма контролю і гарантії без відповідного дозволу. Ці положення поширюються також на герби, прапори, емблеми, скорочені і повні найменування міжнародних, міжурядових організацій.
Охорона товарних знаків має поширюватись і на колективні знаки.
3. Необхідність запровадження Міжнародної патентної класифікації та завдання, які за її допомогою стає можливим вирішити.
Відомствам з промислової власності, яким приходиться мати справи з величезним числом патентних документів, давно стало очевидно, що для раціонального ведення діловодства і для підтримки пошукових рубрикаторів необхідно використовувати деяку класифікацію. Уперше національна класифікаційна система була прийнята в 1831 р. у патентному відомстві США, потім у 1877 р. — у патентному відомстві Німеччини й у 1880 р. — у відомстві Великобританії. Вихідна система простої реєстрації патентних заявок була поступово замінена системою експертизи патентних заявок, в ході якої заявки порівнювалися з існуючими національними патентними документами.
Наступним кроком з'явилося включення в процес експертизи патентних заявок розгляду так називаного «загального стану техніки» в даній галузі, тобто включення також документів, опублікованих іншими країнами. Для цілей експертизи цього типу відомства з промисловій власності були зобов'язані проводити пошук серед величезного числа документів, присвячених конкретній тематиці. Однак довгий час класифікаційні системи різних країн істотно розрізнялися між собою.
Одним із засобів подолання цієї проблеми було створення таблиць відповідності між двома різними класифікаційними системами, іншими словами, розробка таких таблиць, що для кожної рубрики однієї національної класифікації приводили відповідну рубрику іншої національної системи. Однак внаслідок різних принципів класифікування, що лежать в основі кожної системи, національні класифікації були настільки різними, що цінність таких таблиць була низькою. Більш того, довелося б встановлювати різні таблиці відповідностей для національної системи класифікації кожної іншої країни, що становила інтерес. Тому цей метод не давав прийнятного рішення.
Потреба в єдиній міжнародній класифікаційній системі для вирішення цих питань ставала усе більш і більш очевидною. Багато років міжнародного співробітництва, починаючи з 1956 р., під егідою Ради Європи і Всесвітньої організації інтелектуальної власності привели до того, що в 1971 р. було укладено Страсбургзьку угоду про Міжнародну патентну класифікацію (МПК). У нього були внесені виправлення в 1979 р. Угода звичайна іменується скорочено Угодою про МПК.
Угода відкрита для держав — учасників Паризької конвенції. Ратифікаційні грамоти чи акти про приєднання повинні здаватися на збереження генеральному директору ВОИС. Угодою засновується Міжнародна патентна класифікація (МПК), що підрозділяє всю область техніки на вісьмох основних розділів, 20 підрозділів, 118 класів, 624 підкласу і понад 67 тисяч груп (з який приблизно 10% — «основні групи», а інші — «підгрупи»). Кожній рубриці привласнений символ, що складається з арабських цифр і букв латинського алфавіту.
Відповідний символ вказується на кожному патентному документі (опублікованих патентних заявках і виданих патентах), кількість яких за останні десять років щорічно досягало порядку одного мільйона. Відповідний символ проставляється національним чи регіональним патентним відомством, що публікує патентний документ.
За станом на 15 січня 2001 р. учасниками цієї Угоди були наступні 47 держав: Австралія, Австрія,, Бєларусь, Бельгія, Болгарія, Бразилія, Гвінея, Німеччина, Греція, Данія, Єгипет, Ізраїль, Ірландія, Іспанія, Італія, Канада, Китай, Куба, Киргизстан, Люксембург, Малаві, Мексика, Монако, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Республіка Корея, Республіка Молдова, Російська Федерація, Румунія, Словаччина, З'єднане Королівство Великобританії і Північної Ірландії, Сполучені Штати Америки, Суринам, Таджикистан, Тринідад і Тобаго, Туреччина, Уругвай, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чеська Республіка, Швеція, Швейцарія, Естонія і Японія.58
Першими до Угоди в 1975 р. приєдналися Австралія, Австрія, Бразилія, Німеччина, Данія, Єгипет, Ізраїль, Ірландія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, З'єднане Королівство Великобританії і Північної Ірландії, Сполучені Штати Америки, Суринам, Франція, Швеція і Швейцарія. Останніми до Угоди в 2000—2001 р. приєдналися Болгарія, Мексика, Хорватія й Уругвай. СРСР приєднався до Угоди 3 жовтня 1976 р.
4. Права, що охороняються за Женевською конвенцією про охорону інтересів виробників фонограм від незаконого відтворення їх форм.
Завантажити реферат