Таку провідну групу В. Липинський назвав «національною аристократією». Слово «аристократія» вживається, за Арiстотелем, на означення групи найкращих у певний історичний момент серед нації людей. Найкращих тому, що власне вони є організаторами, правителями i керманичами нації.
Саме національна аристократія забезпечує розв‘язання протиріччя між iндивiдуалъними, егоїстичними інтересами i спільними для всієї нації інтересами на користь останніх. Тобто вона — носій об’єднуючого принципу. Без двох основних прикмет, зазначав В. Липинський,— матеріальної сили i морального авторитету — немає i не може бути національної аристократії. А без національної аристократії— без сильних i авторитетних провiдникiв по організації в тяжкій боротьбі за незалежність не може бути нації.
Була обґрунтована необхiднiсть постійного оновлення національної аристократії, оскільки в добре політично організованому устрої відбувається інтенсивний розвиток матеріального життя. А для модернiзацiї потрiбнi нові полiтичнi організатори нації. Складовою цієї концепції був висновок про те, що чим більш розвинене i складніше матеріальне життя певно нації, тим важчі завдання національної аристократії, тим складнiшi проблеми громадянської органiзацiї мусить розв’язувати вона.
Значна розбiжнiсть існує в типології елiт. Н. Макiавеллi, як уже зазначалося, а вслід за ним В. Парето поділяли й залежно від форми здійснення влади — на прихильників відкритою насильства i тих, що віддають перевагу гнучким методам. О. Конт вважав, що зі зміною типу суспільства змінюється i тип еліти. Спочатку домінувала еліта священників, далі — чаклунів i, нарешті, учених.
В американській політології еліта поділяється на статичну i виконавчу (за особистими якостями), а також на професійну i групову (за типом впливу). Еліта оцінюється залежно від форми правління як традиційна, внутрішня i зовнішня. Першій вiдповiдає статична еліта, другій — динамічна, третій — наслідувальна. Р. Лiпiт та Р. Уайт аналізують еліту з точки зору стилю правління (демократична, ліберальна та авторитарна).
ПОЛIТИЧНА ЕЛIТА ДЕМОКРАТIЯ
У зв’язку з кризою концепції плюралістичної демократії дедалі більшого значення набуває співвідношення демократії та елітарного правління. Ця проблема не нова, вона ставилася ще політичною думкою античного світу. І тоді i нині чітко розрiзняютъся два протилежні підходи. Згідно з першим, ці дві форми правління прямо протилежні i несумiснi. Елітаризм виходить із нерiвностi людей, а демократія проголошує їхню рiвнiсть. Основа елітаризму — повноправ’я правлячої меншості, в той час коли провідний принцип демократії — визнання волі бiльшостi як джерела влади.
Більше того, елітарне правління вважається єдино можливим. Щодо демократії, то вона начебто ніколи не існувала, а була лише мистецьки замаскованою владою еліти. В. Парето зазначав, що базікання про демократію — це плутократична демагогія. По суті, такими ж були погляди
Г. Моски, який характеризував демократію як міф, що породжує гірший тип політичної органiзацiї — анонімну диктатуру тих, хто переміг на виборах i промовляє від iменi народу (наприкiнцi життя Г. Моска змінив погляди на демократію в бік засвоєння i прийняття деяких її принципів).
З точки зору нашого сучасника М. Дюверже, ми живемо зовсім нереалістичними поняттями демократії, виробленими у ХVIII ст. “Правління народу за допомогою народу, управління нацією за допомогою її представників” — це заклики, що здатні підняти ентузіазм i сприяти успiховi промовців. Проте ці формули не означають нічого. Ніколи не було народу, який би правив собою. І ніколи цього не буде. Всяке правління передбачає панування небагатьох над багатьма. Воля народу глибоко анархічна: він мріяв би робити все те, що йому до вподоби. В неусвідомленій формі він розглядає правління. як неминуче зло. Воно є примусом. Народ не примушує себе — його примушують. Він не править собою — ним правлять.
Прихильники елітарної форми здійснення влади, як правило, аргументують це піклуванням про все суспільство. Намагаються довести, що саме таке правління вiдповiдає справжнім інтересам його нормального функціонування. Французьких матерiалiстiв ХVIII ст. лякали країни революцій. Вони вважали, що народні маси нездатні самостійно керувати суспільним життям, а повинні йти услід за лідерами з освічених класів.
Вважається, що технічно неможливо здійснити правління народу, особливо у великій державі. Народ повинен на те уповноважити державу, оскільки сам він “некомпетентний” в полiтицi, та “дезiнформований”. Якщо дозволити народові управляти, то він нашкодить сам собі. Його інтереси краще забезпечить еліта. Більше того, некомпетентність мас, прагнення поклонятися лідерам неминуче створюють еліту в будь-якому суспiльствi. А якщо орієнтуватися на демократію, то це призведе до висування абикого, а отже, до ерозії політичного керівництва на шкоду всьому суспільству.
Еліта i демократія, їхнє спiввiдношення розглядаються не тільки як такі, що одна одну виключають. Теорії політичного плюралізму протиставляється концепція елітарної демократії (демократичного елітаризму). Вiдсутнiсть у західному суспiльствi справжньої еліти розглядається як одна із головних причин кризи демократії. Отже, необхiднiсть елітарного правління виводиться із самої демократії. Для її збереження та зміцнення вважається необхідним відродити консенсус, а для цього потрібно відновити авторитет еліти. В зв’язку з цим “уточнюється” зміст цього поняття. Стверджується, що демократія — це не правління народу, а уряд, який схвалюється народом.
По суті, позиція обмеження участі мас у політичному процесі обґрунтовується тим, що нібито масам властиві антидемократичні тенденції. Вони слабо уявляють собі цiнностi та принципи демократії i, піддаючись впливові демагогів, можуть руйнувати їх. Елiтаристи вважають, що демократія працює краще, коли освічена еліта забезпечує буфер між iррацiональною громадськістю i державою.
Поєднання елітаризму з демократією вважається природним вже тому, що правляча еліта визнається необхідною для будь-якою суспільства, в тому числі демократичного. І взагалі елітарна демократія не відкидає ще i народного суверенітету — це правління еліти на благо всього народу, суспільства. Саме вiдповідальнiсть за виживання демократії лежить на плечах еліти. Справді, своєрідна “iронiя демократiї”: елiта повинна правити мудро, щоб влада народу вижила.
Власне кажучи, сформувалася теорія демократії, яка ґрунтується на зовні недемократичному принципі поширення ідеї поділу влади на все соціальне життя: участь у виборах слід відокремити від участі в управлiннi. Правити суспільством повинна політична еліта. Проте завоювати право на все це вона може тільки у вiлънiй та вiдкритiй конкуренції.
Елітарна демократія передбачає «плюралізм» елiт, що забезпечує дисперсію влади на основі протиборства i балансу політичних сил, представлених різними елiтами. Вiдбуваєтъся конкуренція елiт за владу. Маси, вибираючи між конкуруючими елiтами, мають змогу повною мірою впливати на політику, виявляти свою волю i відчуття.
Завантажити реферат