Лiволiберальна школа еліти, найбільш яскраво представлена Ч.-Р. Мiллсом, рішуче пориває з апологетикою еліти. Модель існуючої влади зображається у вигляді піраміди, нижчий рівень якої є рівнем «фактичного безправ’я». Це політично інертне населення. Середній рівень відображає групові інтереси. Реальна влада належить керівникам корпорацій, урядовим керівникам, верхiвцi військових. Вони i становлять вершину пiрамиди — еліту. Ця група займає позиції, які дають змогу підноситися над середовищем звичайних людей i приймати рішення, що мають сильні наслідки. Саме вони командують найважливішими iєрархiчними інститутами й органiзацiями сучасного суспільства. В їхніх руках — стратегiчнi командні пункти соціальної системи, в яких зосереджені дiйовi засоби, що забезпечують владу, багатство i популярність.
Статус еліти, вважає дехто, визначається не iнституцiйними або економічними позиціями, а особистими якостями. Це насамперед лідери, здатні бути моральним прикладом для рядових громадян, здатні викликати повагу до себе. Тiлъки за такої умови зберігається дистанція між елітою i масами. Справжня еліта не владарює, а керує з добровільної згоди мас, спираючись на свій авторитет. Отже, демократія характеризується не вiдсутнiстю еліти, а способом i рекрутування, представництвом i вiдповiдальнiстю. Загрозу демократі становлять трудящі маси. Останні начебто правiшi порівняно з елітою. А саме еліта виховує народ у дусі демократії.
Намагання виробити iншi, аніж народовладдя, критерії демократії пов’язані з концепцією закритого i відкритого суспільства. Для К. Поппера закрите суспільство — тоталітарне, яке ігнорує особу, робить людей рабами колективу. Відкрите — таке, що визнає цiннiсть особи, орієнтує на iндивiдуальнi досягнення, робить особу суверенною. Саме в такому суспiльствi маси мають змогу вільно вибирати правлячу еліту, демократичним шляхом змінювати уряд. У відкритому суспiльствi монополія на владу не зосереджується в руках панівного класу. Все суспільство є ґрунтом, на якому виростає еліта, оскiлъки тут висока соціальна мобiльнiсть, яка відсутня у закритому суспiльствi.
В умовах тоталітарного режиму еліта набуває специфічної форми номенклатури. Буквально це слово означає перелік імен або найменувань. Спочатку цим терміном позначався розподіл функцій між різними керівними органами. Проте поступово первісний зміст номенклатури втрачався i змінювався іншим. Номенклатура, зазначає М. Восленський, це: по-перше, перелік керівних посад, заміщення яких здійснює не начальник даного відомства або установи, а вищий орган. По-друге, це перелік осіб, які заміщують такі посади або знаходяться в резерві для їх заміщення. Саме такий кадровий аспект номенклатури виявився особливо важливим для тоталітарної влади, й здійснення i відтворення.
Перехід від тоталітарного режиму до демократичного передбачає зміну типів політичної еліти, створення відкритої еліти, врешті-решт вищої за своїм інтелектуальним потенціалом від номенклатури. Висунута не владними структурами, а населенням, вона вмітиме спілкуватися з масами, завоює їхнє довір’я.
Потрiбнi значні зусилля, щоб формувати еліту, котра б вiдповiдала завданням демократизації суспільства. На цьому шляху криється чимало реальних труднощів. Так, у виборчих кампаніях нова еліта виступає з гострою критикою бюрократизму, надмірно роздутих управлінських штатів. Одержавши перемогу, вона неспроможна скоротити цих штатів. Або, йдучи до влади, демократична еліта критикує привілеї корумпованої бюрократії. Проте, взявши владу в свої руки, частина нової еліти насамперед починає турбуватися про свої власні привілеї.
На думку Г. Ашина, потрiбнi певні умови, щоб нова еліта не стала корумпованою, не відірвалася від народу, не перетворилась у деспотичну. Зокрема, це повна гласність, обнародування кожного факту порушення демократичних норм та процедур, що забезпечило б вiдкритiсть нової еліти. Причому вiдкритiсть у двох аспектах: у першому — для забезпечення соціальної мобiльностi, для надходження найбільш здібних, талановитих представників найширших верств населення, у другому — для постійного зворотного впливу мас, які залучаються як у час виборних кампаній, так i в проміжках між ними. Далі, потрiбнi політичний плюралізм, вільна конкуренція потенціальних елiт, їх взаємна критика i суперництво, де судом с народні маси. Нарешті, необхідне суворе додержання законності, демократичних процедур. Народні маси не повинні при цьому втратити контроль над політичною ситуацією в суспiльствi i здоровий скептицизм стосовно будь-якої еліти.
СУТНIСТЬ ПОЛIТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА
ТА ЙОГО ТИПОЛОГIЯ
Проблема політичного лідерства сягає своїм корінням у глибоку давнину. Цією проблемою займались серед інших i Платон, i Арістотель. У середні віки Н. Макiавеллi вважав, що типовий політичний лідер — правитель, який домагається мети, не вибираючи засобів. Ф. Ніцше у праці “Генеалогія моралі” вказував на прагнення людини зайняти пост лідера як на природний інстинкт людини i зазначав, що лідер має право ігнорувати мораль. На думку З. Фрейда, народні маси потребують авторитету так, як сім’я потребує авторитетного батька.
Більш пізні захiднi політологи i соціологи намагаються з’ясувати проблему лідера уже па інших рівнях. Заслуговує на увагу концепція особистих якостей, згідно з якою лідер с особистістю з вiдповiдними соцiально-психологiчними якостями (почуттям гумору, такту, вмінням звертати на себе увагу та ін.). Звичайно, особисті якості вiдiграють тут істотну роль. Проте, гiпертрофуючи цей фактор трактуючи лідера тільки як явище бiопсихологiчне, поза соцiально-економiчною зумовленістю, ця теорія не може достатньою мірою з’ясувати проблему політичного лідерства.
Поширена точка зору, що лідером стає людина, котра найбiлъш успішно здійснює орiентацiю на інших. Тобто той, хто хоче стати лідером, повинен враховувати пануючі звичаї або домінуючий характер, що дало б йому змогу піднятися без напруження або ризику на керівний пост.
Об’єктивна необхiднiсть лідерства зумовлюється управлінською функцією влади. Це такий стан взаємовідносин у суспiльствi, при якому координація i планування публічної дiялъностi є прерогативою однієї людини (або кiлъкох осіб). Р. Такер зазначає, що якщо iндивiд сам оцінює ситуацію i визначає свої дії, то питання лідерства та його впливу не виникає. Необхiднiсть у лiдерствi виникає тоді, коли ситуація, до якої волею обставин залучені великі групи людей, потребує оцінки, щоб сама група або будь-хто від її iменi розпочав необхiднi дії. В невеликих групах лідерство може мати неформальний характер i переходити від однієї особи до іншої залежно від ситуації. У великих та організованих групах виникає потреба в офiцiйному лiдерствi.
Сучасна полiтологiя дає змогу виявити ряд обов’язкових об’єктивних ознак перетворення iндивiда в політичного лідера. Так, для політичного лідера, що обіймає урядову посаду, заняття політикою — це не тільки професія. М. Вебер з цього приводу зазначав, що кар’єра політика передбачає таку внутрішню радість, як почуття влади, почуття того, що тримаєш у руках нерв історично важливого процесу. Це почуття здатне підняти професійного політика над рівнем повсякденності. Б. Рассел писав, що в умовах вільного змагання, коли “влада відкрита для всіх”, iмовiрнiше її одержить той, хто більше від усіх цього прагне. Такі люди вiдрiзняються від звичайних винятковим владолюбством. Той, хто не сповнений почуття радості від влади над оточуючими, не може розраховувати на успіх. Справжній лідер, особливо в полiтицi, завжди володіє винятковою самовпевненістю, яка глибоко вкоренилася в його свiдомостi.
Завантажити реферат