З часом процесуальні норми перестають бути таємницею. Саме доступність вивчення і застосування права всіма бажаючими і зробило функцію захисту вільною професією. Однак ні клієнт, ні патрон не могли позиватися один з одним, свідчити один проти одного. Тобто, нарешті, віднаходимо прецедент адвокатської таємниці як правової категорії.
Вважається що саме римська адвокатура заклала фундамент світової адвокатури. В той же час, слід відмітити той історичний момент, коли правозаступництво було відділене від судового представництва.
В Україні найбільш суттєвим І систематизованим законом, за яким жила держава періоду Литовське - Руської доби, стала третя редакція Литовського статуту, основним джерелом якого були Руська Правда та Магдебурзьке право. Литовський статут (редакції 529, 1566, і588 рр.) мав особливе значення для розвитку права в Україні, зокрема адвокатури. Третій Литовський статут детально встановлював порядок судового захисту, якому присвячено п ять артикулів (57-61) дев’ятого розділу. В ньому чітко визначається поняття „адвокатської таємниці". Автори монографії „Історія адвокатури України" (992 р.] відзначають, що коли прокуратор намагався передати Інформацію протилежній стороні і стати її прокуратором, то він позбавлявся права адвокатської практики.
Наступний період розвитку права в Україні пов язаний з появою „Прав, за якими судиться малоросійський народ" (1743 р.], оскільки множинність і суперечливість законодавчих актів, які діяли на українських землях того періоду, утруднювали розгляд кримінальних І цивільних справ. 6 цьому кодексі українського права вперше вживаються терміни „адвокат", „повірений". В сьомому артикулі його дається визначення поняття „адвокат": „Адвокат, пленипотент, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, который в чужом деле, с поручения чиего вместо его, в суде обстоюет, ответствует й расправляется".
Поняття адвокатської таємниці періоду появи „Прав, за якими судиться малоросійський народ" є цілком сформованим і стає загально поважним через розкриття його змісту. Іншими словами, в згадуваному джерелі йдеться, по суті, про адвокатську таємницю; „Поверенньїй . ежели, что-либо . вьідаст противной его стороне или, к ней пристанеть, й в пользу ея, а во вред дела, то такого поверенного должно удалить от производства" (Собрание малороссийских прав і807г.-с. 303].
Правову регламентацію Інститут адвокатури дістав за Судовими статутами від 20 листопада і864 р. Присяжний повірений не міг діяти в суді в ролі повіреного роти своїх батьків, дружини, дітей, рідних братів, сестер тощо. Він не міг бути повіреним в один і той же час обох сторін, які сперечалися, і не мав права переходити в одній І тій же справі від однієї сторони до Іншої!
За Судовими статутами (ст.403) присяжний повірений „не повинен був розголошувати таємниці свого довірителя не тільки під час ведення його справи, а й у випадку усунення від неї навіть після закінчення ЇГ. Це стосувалося І приватних повірених, однак їх функції; на відміну від присяжних повірених, були дещо інші.
Подальший розвиток досліджуваних Інститутів відбувається для українського права в складних історичних умовах, які визначаються особливостями формування права в Радянській Україні, Західній Україні, Закарпатті та Північній Буковині. Після возз єднання українських земель з Радянською Україною діяльність адвокатури регулювалась єдиним законодавством СРСР.
8 Радянській Україні з 2 жовтня і922 р. Діяло Положення про адвокатуру, затверджене постановою ВУЦВК. 6 ньому йшлося про колегії оборонців, однак, визначення адвокатурі не дається ; поняття „адвокатура" та „колегія оборонців" не розмежовуються, поняття „адвокатська таємниця" також не визначається. В той же час, поняття „оборонець" трактується ширше, ніж поняття „захисник-адвокат", оскільки до оборони допускаються близькі родичі, представники підприємств, державних установ тощо.
20 жовтня і929 р. Набрав чинності статут про колективні форми роботи колені оборонців в зв язку із скасуванням приватної практики.
Діяльність даної колегії визначається як професійна Поняття „адвокатура" не вживається, а поняття „адвокатська таємниця" не визначається.
В 1962 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР затверджено Положення про адвокатуру в УРСР. Відповідно до його ст. І адвокатура республіки ототожнювалась с колегією адвокатів - формою професійного об єднання, а визначення поняття „адвокатура" не дається. Колегія адвокатів ототожнюється з добровільним об єднанням осіб, які займаються адвокатською діяльністю. В Положенні йдеться про зміст адвокатської таємниці (ст. 31(б]ст.32: „Адвокат не має права прийняти доручення на ведення справи . коли він уданій справі раніше давав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать Інтересам особи, яка звернулася з клопотанням про ведення справи, та адвокат не повинен розголошувати відомості, які йому стали відомі від довірителя в зв язку з наданням юридичної" допомоги у даній справі адвокат не може бути допитаний як свідок про обставини справи, які стали йому відомі у зв язку з виконанням обов язків захисника уданій справі".
Окрім цього, зміст адвокатської таємниці визначався і ст 61 Кримінально-процесуального кодексу УРСР.
В Законі „Про адвокатуру в СРСР" (1979 р.] поняття адвокатури дається на описовому рівні : " . сприяє охороні прав і законних інтересів громадян І організацій". В той же час, в ст. 2 цього Закону йдеться про організацію та порядок діяльності, права та обо’ язки адвокатів. Саме в цій статті і в цьому Законі неясно адвокатура як правовий інститут. Стаття 7 його закладає струмку систему адвокатської таємниці : „Адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать Інтересам особи, що звернулась з проханням проведення справи, або брав участь як суддя, прокурор, слідчий, особа, що провадила дізнання, експерт, спеціаліст, перекладач, свідок або понятий, о також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь службова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках. Адвокат не має права розголошувати відомості, переданні йому довірителем у зв язку з наданням юридичної допомоги".
Положення про адвокатуру Української СРСР (1980 р^ повторює, в основному, Закон „Про адвокатуру в СРСР" (1979р.), тобто дає описове поняття „адвокатура" (ст. 1) то не ясно визначає Ії як правовий Інститут.
Чинний Закон України „Про адвокатуру" (7992 р.], на відміну від Закону „Про адвокатуру в СРСР"(1979 р.) та Положення про адвокатуру української РСР (і980 р.], звужує поняття адвокатури та „добровільного професійного громадського об єднання" (ст.1). Тобто, по суті, в ньому йдеться лише про колегії адвокатів. Іншими словами, вказаний Закон є певним кроком назад у формуванні поняття „адвокатура. Він
регламентує лише професійну діяльність об єднань адвокатів, не визначаючи не поняття „адвокатура", ні її місця серед державна правових інститутів.
Завантажити реферат