До цієї ж древньої епохи відноситься, безсумнівно, ритуал обрізання новонароджених хлопчиків. Біблія приписує введення цього звичаю Авраамові, що одержав для цього особливе веління від Бога. Справжнє походження звичаю обрізання в євреїв невідомо. Цей звичай — пережиток найдавнішого ритуалу, що, однак, в епоху первіснообщинного ладу відбувався не над немовлятами, а над підлітками при досягненні ними зрілості. Однак одні учені вважають, що цей звичай існував і у деяких племен Аравії, у тому числі в євреїв, спокон віку; інші гадають, що він був запозичений євреями у єгиптян, в яких цей звичай, як і у багатьох інших народів Африки, теж існував із древніх часів.
Культ Ягве
У древній допалестинскій епосі криються корені культу національного бога Ягве, що став згодом не тільки, головним, але навіть єдиним предметом шанування для всіх євреїв.
Питання про походження культу бога Ягве, цієї центральної фігури єврейської релігії, — найважливіше питання у вивченні іудаїзму, але в той же час і найбільш важке. У науці воно дотепер остаточно не вирішене. Саме ім'я Ягве, чи Яхве (дехто вважає, що древня форма імені була Ягу), не піддається переконливій розшифровці. Можливо, що воно не єврейське за походженням. Деякі дослідники вважають Ягве спочатку богом мадіанитского племені, що жило на Синайському півострові, біля кордонів Єгипту.
Більш чітко видні в образі Ягве риси. Відповідно до Біблії, Ягве дуже наполегливо вимагає, щоб усі його шанувальники — ізраїльтяни були обрізані. Не менш наполеглива претензія Ягве, щоб усі первістки Ізраїлю присвячувалися йому.
Деякі дослідники гадають, що вимога викупу первістків, присвячених богу, означає, що колись у стародавності ці первістки дійсно приносилися в жертву богу, тобто убивалися. Але це припущення досконале неправдоподібно: жоден народ не міг би зберегти своє існування, якби дотримував звичаю регулярно убивати всіх первонароджених хлопчиків. Етнографія не знає подібних народів. Зате з етнографії відомо багато прикладів того, що в присвятну церемонію входить обрядова імітація смерті і воскресіння: непосвяченим вселяють, що дух ініціацій дійсно убиває хлопчиків, а потім оживляє їх. От що, ймовірно, і являло собою у предків євреїв присвячування первістків богу Ягве.
Для самих євреїв Ягве не завжди був загальним богом. Він навіть не був спочатку богом всіх ізраїльтян — основного ядра єврейської групи племен. Але отут є неясність. Звичайно вважається, що Ягве був богом власне племені іудеїв, а вже потім став загальнонаціональним богом усіх євреїв-ізраїльтян. З цим, однак, не узгоджується те, що легендарний законодавець євреїв Мойсей, якому вперше Ягве відкрив своє ім'я і який обрав його своїм посередником, належав не до іудейського, а до левітського племені, і надалі всі жерці і служителі Ягве повинні були за законом належати до левітів; самі іудеї не могли служити Ягве.
Палестинський період
Завоювання євреями Палестини мало наслідком зміна усього їхнього способу життя, господарського і суспільного укладу, а разом з тим, звичайно, і їхньої релігії. Євреї поступово перейшли від кочового життя до осілого, від скотарства до землеробства. Вони при цьому змішувалися з місцевим ханаанейским населенням. У період завойовницьких воєн — так звана епоха «суддів» — у них ще зберігалися родоплеменний лад і військова демократія: свої походи проти ворогів вони робили під предводительством виборних суддів — військових вождів. Але цей лад поступово розклався, з'явилися багаті і бідні, раби і вільні; була встановлена царська влада — спочатку з племені веніамінітов (Саул), потім в іудеїв (Давид, Соломон).
Усі ці зміни відбилися в релігії. Змішавши з місцевими жителями, євреї стали, наслідуючи ханаанейцам, почитати місцевих численних божків — ваалов. Культ місцевих ваалов — общинних і міських заступників — був розповсюджений у Сирії і Палестині здавна
Від місцевого палестинського населення євреї засвоїли ряд релігійних свят, зв'язаних із землеробством: маццот — весняне свято опресноков, що злився з древньою скотарською паскою; шеббуот — п'ятидесятниця, свято жнив пшениці; суккот — свято кущей, на честь збору плодів, та ін.
Весь культ знаходився в руках відособленої і спадкоємної групи жерців, що виводили своє походження від племені левітів. У палестинську епоху слово «левіт» взагалі означало жрець.
Але поруч з цим традиційним і спадкоємним жрецтвом уже з VIII ст. до н.е. з’явились засвідчені в євреїв також релігійні діячі зовсім іншого типу: так називані пророки (по-еврейски набіїм), що представляли собою дуже своєрідне і дуже складне явище. Спочатку пророки були, ймовірно, вольнопрактикующими жерцями — ворожками, провісниками. Вони пророкували, приводячи себе в стан несамовитості ударами в бубон, грою на музичних інструментах, танцем, іноді роздягалися при цьому догола, інакше кажучи, у діях пророків позначалися чисто шаманські риси. Але в зв'язку з загостренням класових протиріч в Ізраїльському й Іудейському царствах (після смерті Соломона єврейська держава розділилася на дві частин) пророки почали виступати якоюсь мірою як виразників народного невдоволення.
Цей заклик до морального очищення, заклик до правди і справедливості мав досить визначений класовий зміст: пророки, вихідці з утворених і пануючих шарів суспільства, прагнули відвернути невдоволення і протест пригнобленого народу від прямих винуватців гноблення. Причина зла, причина нещасть народу, відповідно до проповіді пророків, не в соціальній нерівності, не в експлуатації, а в чисто моральній області — у тім, що народ грішний, що він не виконує заповідей бога.
З іншого боку, пророки виступали і як політичні публіцисти. Деякі з них були добре інформовані в міжнародній обстановці, бачили небезпеку, що загрожувала маленьким єврейським державам з боку більш сильних сусідів — Ассирії, Вавілонії; вони застерігали правлячі кола від небезпечного союзу з Єгиптом, пророкували нещастя від ворожих вторгнень. Але вони ж утішали народ надією на те, що зрештою, Ягве звільнить і возвеличить свій народ.
Післяполонниий період
Перехід до третього періоду історії єврейської релігії, що називається звичайно «післяполонним» чи епохою «другого храму», ознаменувався трьома великими подіями: по-перше, релігійною реформою іудейського царя Іосії (621 р. до н.е.), що привів до різкої централізації культу; по-друге, завоюванням Єрусалима вавілонським царем у 586 р. до н.е. і відведенням частини іудеїв у вавілонський полон; по-третє, поверненням їх з вавілонського полону при Кирі Перському, у 538 р. до н.е., і відновленням Ієрусалимського храму. Саме в цей період і склалися остаточно ті риси іудаїзму, що вважаються його характерними рисами, а на думку віруючих, складають навіть його споконвічні і невід'ємні властивості: строгий монотеїзм, централізація культу, канонізація священних біблійних книг.
Релігійна реформа царя Іосії мала свої політичні причини. Вона була зроблена в обстановці натиску зовнішніх ворогів: Ассирії, що незадовго перед тим зруйнувала Ізраїльське царство, а пізніше Єгипту і Вавілоії. Іудея мала потребу в зміцненні усіх своїх сил. В основу реформи Іосій поклав так звану П'яту книгу Мойсеєву — “Другий закон”. По слухах, що поширювалися, вона була знайдена, а насправді була складена в ці роки. “Другий закон” строго регламентував і правове й обрядове життя євреїв, воно містило закони проти лихварства і кабального рабства — закони, що мали метою трохи послабити класові протиріччя. Але головне в цій книзі — строгий принцип шанування єдиного бога Ягве, суворі погрози за усякий відступ від цього. У дусі нового закону були прийняті круті заходи для централізації культу.
Завантажити реферат