А виступаючи на ХVIII з’їзді ВКП(б) (з’їзді боротьби за перемогу комунізму) у березні 1939 року, Сталін, як це бувало не раз, на виправдання зменшення чисельності населення в СРСР змушений був змінювати аргументацію й шукати інше пояснення, інших винуватців. Щорічний тримільйонний приріст населення, про який він сам нещодавно говорив, був оголошений фантазією фахівців Держплану: «Вони вважали, приміром, що протягом другої п’ятирічки (1933—1937 рр. — А.Р.) щорічний приріст населення в СРСР мав становити три-чотири мільйони чоловік або навіть більше цього. Це також була фантастика, якщо не гірше». Не чекаючи попередніх результатів нового перепису, Сталін у цій самій доповіді назвав цифру чисельності населення СРСР — 170 млн.
Досі популярні серед частини наших громадян думки, нібито Сталін нічого не знав про голод, репресії тих часів і тим більше не був до них причетний, далекі від істини. Уїнстон Черчілль у четвертому томі своєї книги «Друга світова війна» пише, що у відвертій розмові на запитання англійського прем’єра про кількість жертв колективізації в СРСР Сталін назвав цифру 10 млн. засланих і померлих від голоду селян. Навряд чи можна думати, що «це все вигадав Черчілль у вісімнадцятому році», так само, як і те, що Сталін перебільшував такі невигідні для нього цифри.
Новий перепис населення в січні 1939 року дозволив трохи приглушити демографічні наслідки голоду та репресій. По СРСР він дав цифру чисельності населення 170,5 млн. чол., що на 8,5 млн. більше, ніж невідомі на тоді цифри 1937-го. Можливість 4,25 млн. середньорічного природного приросту населення за ці два роки викликає серйозні сумніви. Швидше за все, результати перепису 1939-го орієнтувалися та «прив’язувалися» до 170-мільйонної цифри, названої Сталіним за три місяці до того на з’їзді партії.
За відомими тепер даними, справжня чисельність населення СРСР за переписом 1939 року була на 2,4 млн. чоловік менша, ніж вказували офіційно опубліковані цифри, і становила 168,1 млн. чол. Її довелося підтягувати до сталінських цифр. Швидше за все, найбільші поправки у бік збільшення припали на Казахстан і Україну. При прирості населення Радянського Союзу між переписами 1926 і 1939 років на 15,9%, з одинадцяти союзних республік, які входили на початку 1939 року до складу СРСР, найменше зросло населення Казахстану й України — двох республік, у яких найдужче лютував голодомор. У Казахстані населення збільшилося лише на 1,2% (у сусідній Киргизії — на 45,7%), а в Україні — лише на 6,6% (у сусідній Білорусії — на 11,7%).
В Україні, за лише нещодавно оприлюдненими результатами січневого перепису 1937 року, було 28,4 млн. чол., що на 1,1 млн. менше, ніж за 12 років до того за грудневим переписом 1926-го, на 3,5 млн. менше, ніж вказували офіційно опубліковані цифри на початку 1933 року, та на 5,6 млн. (або на одну п’яту!) менше, ніж прогнозував академік М.Птуха .
Повоєнний період
Можна було очікувати, що невдовзі після війни буде проведено новий перепис населення. Але він показав би реальні втрати населення СРСР за роки війни. А вони в кілька разів занижувалися та протягом десятиліть офіційно визначалися цифрою 6 млн. чол.
У книжці члена тодішнього політбюро М.Вознесенського, яка вийшла 1947 року й відзначена Сталінською премією (через років два її автора тихенько розстріляли за ленінградською справою), докладно наводяться дані про втрати всіх видів худоби: коней — на 30%, порівняно з довоєнним рівнем, великої рогатої худоби — на 43%, свиней — на 11% і навіть овець та кіз — на 26%, але ніде не згадуються людські втрати в роки війни.
Перший повоєнний перепис населення СРСР проведено лише 1959 року, тобто через чотирнадцять років після закінчення війни. Тоді як у всіх європейських країнах вони відбулися через один-три роки після війни. У сусідній Польщі за цей період провели три переписи населення — у лютому 1946-го (через дев’ять місяців після закінчення війни), у грудні 1959-го та у грудні 1960-го.
Перепис 1959-го проводився в період хрущовської відлиги, і, порівняно з наступними — 1970 і 1979 рр., — отримані дані було подано найповніше. Про кожну союзну республіку видали окремий том, де наводилася вікова структура населення та, що слід особливо підкреслити, єдиний раз були опубліковані дані про чисельність військовослужбовців («у рядах Радянської Армії — 801,1 тис. чол.»). В умовах зростання таємності брежнєвських часів дані наступних переписів 1970 і 1979 рр. у відкритих публікаціях були дуже мізерними. Приміром, і по СРСР, і по союзних республіках не наводилася вікова структура населення. Певне, вважали (в дусі військових концепцій XIX століття), що наші тодішні стратегічні противники по НАТО зуміють здогадатися, скільки мільйонів солдатів ми зможемо поставити під рушницю на випадок нового воєнного протистояння. Але й без цих даних Муррей Фешбах у Бюро переписів США видав тими роками кілька дуже точних розрахунків вікової структури населення СРСР.
Ще одним прикладом підтасування даних стали показники письменності населення СРСР. Ці відомості в радянських переписах — починаючи з 1939-го і до останнього — за 1989 рік, наводилися лише для населення віком від 15 до 49 років. Якщо нижня вікова межа тут цілком закономірна і загальноприйнята у світовій демографічній статистиці, то верхня в 49 років штучно відтинала старші вікові групи, серед яких неписьменних було значно більше, і давала сприятливішу картину. По Україні відсутність даних про письменність населення старшого віку призвела до того, що протягом кількох років ПРООН у «Доповідях про людський розвиток» наводила цифри, що письменність усіх жителів України, старших 15 років, досягає в нас лише 95,0%. Тобто виходило, що один з кожних двадцяти громадян був неписьменним. Хоча насправді в Україні, за переписом 1989 року, було 1,6% неписьменних.
Загальна зміна чисельності населення України в повоєнні роки наведена в табл. 3. Хоча в нас наводилися й офіційні дані до 1950 року, оперувати ними можна з багатьма застереженнями. Швидше за все, відразу після війни, у середині 1945-го, населення становило приблизно 33,5—34,0 млн. чол. Якби не було війни, 1945 року в Україні мешкало б 43,0—43,5 млн. чоловік. Тобто прямі й непрямі (через падіння народжуваності) втрати за п’ять воєнних років досягли, за орієнтовними оцінками, приблизно 10 млн. жителів.
У повоєнний період населення України збільшувалося. 1957 року його чисельність перевищила 40 млн., 1965-го — 45 млн. і 1981-го — 50 млн. Зростання тривало до 1993 року, коли чисельність населення досягла 52,2 млн. Після цього почався істотний спад. На середину 2001 року нас уже стало менш як 49 млн. Частка міських жителів зросла майже вдвічі — з 34,9% 1950 року до 67,7% 2000-го. Причому 50-відсотковий рубіж було пройдено 1965-го.
Нещодавно у ЗМІ з’явилася інформація, що під час проведення в СРСР переписів населення, зокрема останнього, 1989 року, при централізованій розробці отриманих від України даних Москва проводила додаткове долічування. Тому справжню чисельність населення завищували, і величина цього завищення залишається досі невідомою. Такі долічування справді були. Річ у тому, що під час переписів потрібно було якось розподілити військових, які перебували за межами СРСР — у тодішній НДР, Чехословаччині, Польщі, інших країнах. Їхня загальна чисельність спільно з родинами становила щось між мільйоном і півтора мільйонами чоловік. Певний час під час виборів до Верховної Ради СРСР створювалися три-чотири виборчі округи поза територією країни. Процедура таких долічувань і чисельність цих контингентів вважалися таємними. Але, наскільки можна судити, військовослужбовці термінової служби враховувалися за місцем їхнього призову. А офіцери й надстроковики, які могли служити по десять-двадцять років і разом із родинами досить часто змінювали місце служби, мабуть, додавалися (разом із сім’ями) до постійного населення на пропорційній чи якійсь іншій основі. Незрозумілим залишається питання і про те, як у переписах враховувалися особи, котрі перебували в місцях позбавлення волі на території інших союзних республік (приміром, жителі України у мордовських таборах).
Завантажити реферат