Конкуренція

Незважаючи на масштаби операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку, ці компанії по конкурентноздатності значно уступають західним транснаціональним корпораціям.

В даний час усе більше число транснаціональних корпорацій і банків, середніх і дрібних фірм починають усвідомлювати, що найбільш розумний шлях забезпечення майбутнього процвітання компаній і підвищення їхньої конкурентноздатності на зовнішньому ринку - це включення принципів стійкого розвитку в усі сфери підприємницької діяльності.

Окремі компанії, що взяли на озброєння цю концепцію, ефективно використовують більш зроблені виробничі процеси, підвищують продуктивність праці, знижують витрати на виконання екологічних вимог і щонайкраще використовують можливості ринку.

Такі товаровиробники завжди будуть мати перевагу перед своїми конкурентами, що не використовують нові підходи до підприємницької діяльності. Корпорації і фірми, що не зуміли перешикуватися на принципи стійкості, у перспективі не зможуть на рівних конкурувати на світовій арені з іншими корпораціями.

Найважливішим фактором конкурентноздатності фірми є рівень менеджменту.

Конкурентноздатність товару

Під конкурентноздатністю товару розуміється комплекс споживчих, цінових і якісних характеристик товару, що визначають його успіх як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. Конкурентноздатність товару можна визначити тільки в порівнянні з товарами-аналогами.

Конкурентноздатність товару знаходиться в прямої залежності від різних факторів. Серед них першорядне значення мають:

- витрати виробництва,

- продуктивність,

- інтенсивність праці.

Одним з основних показників, що визначають товарну конкурентноздатність на світовому ринку, є продуктивність праці, оскільки саме в процесі виробництва закладаються матеріальні основи конкуренції, що виявляються на ринку через порівняльний рівень цін і прибутковості.

У післявоєнний період для промислово розвитих країн була характерна стійка тенденція росту продуктивності праці. Зокрема, з 1977 по 1995 рік середньорічний темп приросту продуктивності праці в Японії складав 2,6%, у Німеччині - 1,9, у Великобританії - 1,9, у Франції - 1,6 і в США - 1,4%.

У період з 1997 по 2000 рік найбільш швидкими темпами росла продуктивність праці в США - 2,2%, причому в галузях, зв'язаних з виробництвом комп'ютерів і електронних компонентів, середньорічні темпи приросту продуктивності праці досягали 25%.

Наприкінці 90-х років основний приріст продуктивності праці в промислово розвитих країнах забезпечувався за рахунок розширення використання інформаційних технологій, активного впровадження технологічних нововведень і скорочення виробничих витрат.

За рівнем продуктивності праці Україна наприкінці 90-х років уступала не тільки всім промислово розвитим державам, але і новим індустріальним країнам - Південній Кореї, Гонконгові, ПАР, Мексиці, Тайваневі, Сінгапуру, Аргентині і державам, що розвиваються - Ірану, Туреччині, Малайзії, Таїланду, Оману, Єгиптові й іншим.

В інших галузях економіки України порівняльний рівень продуктивності був не на її користь. Зокрема, продуктивність праці на вітчизняному транспорті була вполовину нижче, ніж у США, особливо в сфері вантажно-розвантажувальних робіт, що зв'язано з низьким рівнем механізації й автоматизації.

Ще більш низький рівень продуктивності праці Україна має в сільському господарстві.

Спад промислового виробництва в Україні в 90-х роках супроводжувався зниженням інтенсивності праці.

Розрахунок рівня інтенсивності праці, у свою чергу, багато в чому залежить від таких показників, як тривалість робочого тижня і кількість робочих годин у році

З кінця 80-х років у світовій економіці почалося визначене вирівнювання національних умов виробництва в обробній промисловості розвитих, нових індустріальних країн і країн з перехідною економікою за рахунок зближення рівнів продуктивності й оплати праці.

В даний час на перший план у світовій конкурентноздатності виходять нецінові фактори, з яких найважливішого значення набувають якість товару, його новизна, наукоємкість і інтелектоємкість виробів.

Однак по показнику "якість" більшість українських промислових товарів уступають виробам із промислово розвитих, новоіндустріальних і окремих держав, що розвиваються.

У цьому зв'язку основною конкурентною перевагою українських експортерів на світовому ринку залишаються цінові характеристики.

В даний час більшість країн світу забезпечують підвищення своєї товарної конкурентноздатності за рахунок використання інновацій, розробки високотехнологічних продуктів, створення яких неможливо без розвитку науково-технічного потенціалу.

На жаль, у даний час науково-технічний потенціал України знаходиться на грані розпаду.

Така ситуація виникла ще в колишньому Радянському Союзі, де сама економічна система виявилася неадекватною світовим тенденціям розвитку науки і техніки. Вона не змогла забезпечити органічного сполучення процесів науково-технічного і соціально-економічного розвитку.

Порівняльний аналіз економіки п'ятнадцяти найбільших світових торгових держав показав, що нововведення і новаторство є одним з основних джерел їхньої конкурентної моці на світовій арені.

В останні роки у світовій практиці усе ширше використовується комплексний показник - витрати на інновації. Даний показник відбиває здатність країни до інноваційної діяльності і враховує витрати на дизайн і маркетинг, чисельність зайнятих у науковій сфері, число отриманих патентів усередині країни і за рубежем, ступінь захисту інтелектуальної власності, розвиненість сфери утворення.

У 1999 році по цьому показнику країни розташовувалися в наступному порядку: Японія, Швейцарія, США, Швеція, Німеччина, Фінляндія, Данія, Франція, Норвегія, Канада, Австралія, Нідерланди, Австрія, Великобританія, Нова Зеландія.

Важливу роль в інноваційній діяльності грають культура підприємництва, розкутість праці, рівень приватної ініціативи і бажання ризикувати, що з працею піддається кількісній оцінці.

Несприйнятливість української економіки до нововведень була однієї з причин виникнення її технологічного й економічного застою. Економічні реформи, що почалися, збільшили тенденції, що існували, до деградації науково-технічного потенціалу.

Рівень приватної ініціативи в українській економіці вкрай низок. Зокрема, по кількості підприємців Україна значно відстає від розвинутих країн. Крім того, опитування суспільної думки показують, що в Україні лише незначна частина населення хотіла б займатися підприємницькою діяльністю.

В останні роки просліджується стійка тенденція до скорочення в Україні реальних асигнувань на науку.

Загальні витрати на науку в Радянському Союзі складали 4% ВВП, що було самим високим показником у світі. Значна частина цих витрат була зв'язана з оборонним комплексом. За період же проведення економічних перетворень у України питома вага асигнувань на науку і наукові дослідження скоротилася

В даний час у Україні фінансування науки на 90% здійснюється за рахунок державного бюджету, фактично відсутні асигнування на ці мети комерційних структур, що позбавляє країну важливого джерела збереження і розвитку науково-технічного потенціалу.