Державне регулювання ринкової економіки

Таким чином, найбільш далекоглядні державні діячі та економісти західних країн приходять до принципового висновку про те , що ринковий механізм має бути доповненим механізмом прямого державного регулювання економіки. В результаті реалізації даної концепції склався своєрідний тандем : ринковий механізм і механізм державного регулювання при провідній ролі ринку, який і регулює сучасну ринкову економіку.

Необхідно зазначити, що система заходів державного регулювання, запропонована Дж. М. Кейнсом, мала виражений антикризовий характер, мета цих заходів полягала в тому, щоб допомогти капіталістичній ринковій економіці вийти із затяжної кризи, забезпечити відновлення виробництва і максимальну зайнятість працездатного населення. Тому багато учнів і продовжувачів Кейнса критикували обмежений характер запропонованих ним рецептів, говорили про те, що у нього ”держава відіграє роль пожежної команди, яка гасить пожежу, що вже почалася”.Неокейнсіанці 50х – 60х років (А. Хансен, Ст. Чейз, П. Самуельсон та інші ) обгрунтували висновок про те, що державне регулювання ринкової економіки має передбачити довгострокові, перспективні цілі: прискорення НТП і структурної перебудови народного господарства, підвищення темпів економічного зростання, створення найсприятливіших умов для ринкової конкуренції, завоювання нових позицій на світових ринках, усунення надмірної диференціації доходів, підтримання соціального миру і, в кінцевому підсумку,забезпечення на цій основі високого рівня та якості життя переважної частини населення, тобто надання ринковій економіці соціально орієнтованого характеру. Саме такі цілі домінують у системі сучасного державного регулювання ринкової економіки у розвинутих країнах Заходу і Сходу.

Cтруктура механізму регулювання.

Одним з основних елементів механізму регулювання капіталістичного господарства, а тим самим і збалансованості національного ринку, за умов учасного капіталізму є, по-перше, ринкове регулювання, що здійснюється за допомогою механізму конкуренції, динаміки ринкових цін, стихійного вирівнювання попиту та пропозиції тощо. Таке регулювання обмежене переважно рамками немонополізованого сектора економіки,в якому налічується понад 95% усіх підприємств(у США їх близько 15.5млн), на яких виробляється приблизно 405 ВНП,зайнята більша частинва найманих робітників.

До основних складових елементів механізму регулювання капіталістичного господарства і рівноваги національного ринку належить, по-друге, корпоративна (а в її межах монополістична або олігополістична) планомірність. Гігантські багатогалузеві концерни за допомогою ЕОМ, маркетингу постійно вивчають масовий попит (його струк­туру, динаміку), формують його. Тому виробництво това­рів концернами орієнтується на відомий ринок на основі попередніх погоджень щодо номенклатури продукції, її кількості і якості. У наш час на світовий капіталістичний ринок на основі попередніх домовленостей між виробника­ми та споживачами надходить близько 70 % усіх товарів, основну масу яких виробляють гігантські монополістичні об'єднання.

По-третє, державне регулювання найповніше здійсню­ється у наданні державою замовлень, закупівлі нею значної частини виробленої продукції, що означає гаранто­ваний попит на неї. Так Федеральний уряд США розташо­вує щорічно до 16 млн. замовлень у понад І ЗО галузях промисловості. Виконанням таких замовлень зайнято близько 20 % сукупної робочої сили. У США закупівля державою товарів і послуг військового та невійськового призначення становить близько 8 %. У країнах «Спільно­го ринку» на початку 90-х років на закупівлю товарів і послуг витрачалося близько 18 % усіх держаних витрат.

Між складовими елементами механізму регулювання сучасного капіталізму має місце взаємодія, взаємопроник­нення. Це означає, наприклад, що механізм ринкового регулювання дещо доповнює монополістичну планомір­ність, а остання частково поширюється і на немонополізо­ваний сектор економіки. Так. окремі деталі для виробни­цтва автомобілів могутньої автомобільної корпорації «Дженерал моторз» постачають близько 40 тис. дрібних і середніх підприємств-постачальників, а частка закупівель у загальній сумі обороту цієї компанії досягає 48 %. Це означає, що ці підприємства немонополізованого сектора економіки втягнуті в орбіту монополістичної планомір­ності.

Найбільш важливою ланкою останньої є приватномоно­полістичне планування у межах гігантських ТНК. Яд­ро їх діяльності — внутріфірмові операції. У середині 80-х років 37,3 % імпорту і 39,2 % експорту США проходило по внутріфірмових каналах ТНК (американських і за­рубіжних ).

Найважливіші напрями державного регулювання еко­номіки, а отже і встановлення рівноваги національного ринку, такі: 1) антициклічне регулювання, що має корот­кочасний характер і спрямоване на послаблення циклічних коливань, зниження рівня інфляції: 2) програмування (капіталістична планомірність), що має довготривалий харак­тер, прагне цілеспрямовано впливати на обсяг і напрями капіталовкладень, зміну структури народного господар­ства, тобто має стратегічні цілі. Для досягнення як корот­котривалих, так і довготривалих цілей використовують: 1) пряме (адміністративне) регулювання, яке здійснюється за допомогою прийняття законодавчих актів і заснованих на них дій виконавчої влади; 2) непряме регулювання, засноване на використанні різних економічних, фінансових важелів (зміна ставки податків, норми процента, надання податкових пільг та ін.). Економічна роль держави у даному випадку полягає в тому, -що вона забезпечує регу­лювання суспільного капіталу у цілому.

Антициклічне регулювання передбачає використання таких методів, як бюджетна та кредитно-грошова політика. У першому випадку з метою впливу на платоспроможний попит населення маневрують державними витратами та податками (при недостатньому попиті збільшуються дер­жавні капіталовкладення, знижуються податки та ін.; при надмірному — державні витрати скорочуються, а податки зростають). Стимулювання попиту, як правило, посилює інфляцію, а антиінфляційне регулювання посилює застій При кредитно-грошовому регулюванні центральні банки збільшують або зменшують кількість грошей в обігу і ставки позичкового процента. Основним методом боротьби з 50 х до середини 70-х років стало проведення державою «політики доходів», що передбачає контроль над зростан­ням заробітної плати та цін. Держава при цьому виступає «посередником» між працею та капіталом, між монополія­ми та профспілками при укладенні договорів, проведенні страйків та ін. З приходом до влади у США колишньої адміністрації Р. Рейгана урядовий орган, який здійснює контроль над заробітною платою та цінами, був ліквідова­ний. В основному аналогічні заходи були вжиті й у ФРН, Великобританії та інших країнах. З середини 70-х років почастішали економічні кризи, зросло хронічне безробіття, що послабило позиції трудящих. За таких умов цей конт-роль став обтяжливим для монополій. Адміністративні важелі регулювання були послаблені й відповідно посилені непрямі, опосередковані методи, тобто фінансові, насампе-ред кредитно-грошова політика. Певну роль відіграла податкова реформа 1981—1983 рр. За цих умов була трохи послаблена роль капіталістичного програмування економіки, яке є формою її регулювання при капіталізмі. Найбільшого розвитку воно набуло у 50—80-ті роки у Франції та Голландії. Так у Франції розробляються п'ятирічні плани, які мають систему показників обсягів вироб­ництва, динаміки національного доходу, модернізації про­мисловості та торгівлі, розвитку інфраструктури, науко­вих досліджень, підготовки робочої сили, житлового будів­ництва та ін. Виконання планів держава прагнула підтри­мати конкретними фінансовими програмами, планами структурної перебудови економіки (розвиток галузей, що визначають науково-технічний прогрес, наприклад, маши-нобудування і «згортання» нерентабельних галузей, зокре-ма видобутку вугілля).