Державне і договірне регулювання оплати праці

Зміст

1. Поняття заробітної плати

2. Державне і договірне регулювання оплати праці

2.1. Державне регулювання заробітної плати

2.2. Договірне регулювання оплати праці

3. Необхідність як державного так і договірного регулювання оплати праці

Список використаної літератури

1. Поняття заробітної плати

Основним джерелом доходів найманих працівників, на частку яких припадає понад 90% зайнятого працездатного населення, є і надалі залишатиметься заробітна плата.

Заробітна плата — це економічна категорія, що відображає відносини між власником підприємства (або його представником) і найманим працівником з при­воду розподілу новоствореної вартості (доходу).

Це також винагорода, обчислена, як правило, в грошовому виразі, яку за трудовим догово­ром власник або уповноважений ним орган сплачує пра­цівникові за виконану ним роботу (саме як винагороду визначає заробітну плату Закон України “Про оплату праці”).

Заробітна плата залежить від складності та умов вико­нуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підпри­ємства. Вона була, є і буде важливим якісним показником економічного господарювання.

Для найманого працівника заробітна пла­та — це його трудовий доход, який він отримує в резуль­таті реалізації здатності до праці, і який має забезпечити об'єктивно необхідне відтворення робочої сили.

2. Державне і договірне регулювання оплати праці

Заробітна плата функціонує шляхом її організації, тоб­то приведення її складових у певну систему.

В економічній системі, що грунтується на різноманіт­них формах власності і господарювання, організація заро­бітної плати, як свідчить світовий досвід, здійснюється поєднанням:

а) державного регулювання;

б) договірного регулювання через укладення генераль­ної, галузевих, регіональних (регіонально-галузевих) угод і колективних договорів на рівні підприємств, трудових договорів з найманими працівниками;

в) механізму визначення індивідуальної заробітної пла­ти безпосередньо на підприємстві (в структурному підроз­ділі) з використанням таких елементів, як заводська та­рифна система, нормування праці, форми й системи оп­лати праці.

У зв’язку з глибокими змінами, що відбуваються в Україні в економіч­ній, політичній, соціальній сферах, спрямованими на станов­лення нової економічної системи, основаної на ринкових відносинах, украй важливо віднайти оптимум між державним і договірним регулюванням заробітної плати.

Принцип розмежування державного і договірного регулювання заробітної плати та визначення їх сфери і зміс­ту закріплено в Законі України "Про оплату праці", від 20.04.95 з 1 травня 1995 р. (додаток 1). Відповідно до ст. 5 цього Закону організація оплати праці здійснюється на підставі: законодавчих та інших нормативних актів; ге­неральної угоди на державному рівні; галузевих, регіо­нальних угод; колективних договорів; трудових договорів.

2.1. Державне регулювання заробітної плати

Відповідно до Закону України "Про оплату праці" (ст. 5) до основних суб'єктів організації заробітної плати належать органи державної влади і місцевого самоврядування.

Сфера державного регулювання оплати праці відповід­но до статті 8 Закону України "Про оплату праці" поши­рюється на встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, за­снованих на державній, комунальній власності, працівни­ків підприємств, установ та організацій, що фінансують­ся чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з пе­реліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, а також шляхом оподаткування доходів працівників.

Роль держави у сфері заробітної плати повинна вияв­лятися також в організації перспективних наукових дос­ліджень і вивченні зарубіжного та вітчизняного досвіду;науково-методичному забезпеченні формування тарифної системи, удосконаленні тарифно-кваліфікаційних довід­ників; проведенні єдиної політики щодо тарифікації ро­біт; організації розробки нормативів трудових затрат на масові технологічні процеси тощо.

Одним із основних елементів державного регулювання заробітної плати є визначення і гарантування мінімально­го її рівня. Мінімальна заробітна плата, відповідно до За­кону України "Про оплату праці", — це законодавче встановлений розмір заробітної плати за просту, неквалі­фіковану працю, нижче якого не може провадитися опла­та за виконану працівником місячну, годинну норму пра­ці (обсяг робіт). До мінімальної заробітної плати не вклю­чаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенса­ційні виплати.

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання.

Розмір мінімальної заробітної плати згідно з Законом України "Про оплату праці" (ст. 9) визначається з ураху­ванням:

— вартісної величини мінімального споживчого бюд­жету з поступовим зближенням рівнів цих показників в міру стабілізації та розвитку економіки країни;

— загального рівня середньої заробітної плати;

— продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов.

Мінімальна заробітна плата, як визначено частиною другою ст. 9, встановлюється у розмірі не нижчому за вар­тісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.

Відповідно до статті 10 Закону України "Про оплату праці" розмір мінімальної заробітної плати встановлюєть­ся Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів, як правило, один раз на рік при затвердженні Державного бюджету України з урахуванням пропозицій, вироблених на переговорах представників професійних спілок, власників або уповноважених ними органів, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укла­дення генеральної угоди.

Розмір мінімальної заробітної питати переглядається за­лежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тари­фів на послуги за угодою сторін колективних переговорів.

До державних норм і гарантій відносять також норми оплати праці за роботу в надурочний час; у святкові, не­робочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою не з вини працівника; за продукцію, що виявилася браком не з вини працівника. Держава регулює і гарантує доплати працівникам, які молодші вісімнадцяти років за скороче­ної тривалості робочого дня, оплату щорічних відпусток, за час виконання державних обов'язків та підвищення кваліфікації, обстеження в медичному закладі, при пере­веденні за станом здоров'я чи через вагітність на легшу нижчеоплачувану роботу, при різних формах виробничо­го навчання, перекваліфікації або навчання інших спеці­альностей; для донорів; при переїзді на роботу до іншої місцевості, при службових відрядженнях тощо.

За сучасних умов в Україні держава має використову­вати і такі важелі втручання в політику доходів і організацію заробітної плати, як ре­гулювання коштів, що спрямовуються на оплату праці підприємствами-монополістами.