Державне і договірне регулювання оплати праці

— встановлення гарантій, компенсацій, пільг;

— участі трудового колективу у формуванні, розподілі й використанні прибутку підприємства (якщо це передбаче­но статутом);

— режиму роботи, тривалості робочого часу і відпо­чинку;

— умов і охорони праці;

— забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і від. починку працівників;

— гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій трудящих.

Ця стаття Закону України "Про колек­тивні договори і угоди" визначає лише основні напрямки договірного регулювання відносин між соціальними пар­тнерами на виробничому рівні, але не обмежує їх. За не­обхідності і наявності можливостей сторони можуть роз­ширити коло питань, що виносяться на переговори.

В колективному договорі можуть установлюватися додаткові або вищі, порівняно з чинним законодавством, генеральною, галузевою, регіональною угодами, соціальні гарантії, пільги, компенсації за рахунок коштів підприємства.

Сторони самостійно визначають структуру колектив­ного договору, його розділи, додатки, колективний договір укладається на основі зо­бов'язань сторін, які несуть відповідальність за невико­нання чи порушення зобов'язань колективного договору. Отже, положення колективного договору слід формулю­вати у формі зобов'язань, узятих кожною стороною з оз­наченням посадових осіб, відповідальних за їх реалізацію, і строки виконання.

Умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов'язковими для підприємств, на які вони поширюють­ся, та сторін, які їх уклали. Умови колективних договорів або угод, які погіршують порівняно з чинним законодавством становище праців­ників, є недійсними, отже включати їх до договорів і угод забороняється.

3. Необхідність як державного так і договірного регулювання оплати праці

Світовий досвід свідчить, що жодна країна з найрозви­ненішою ринковою економікою не обходиться без втру­чання держави у процеси регулювання заробітної плати, хоч методи, сфера, масштаби державного впливу звичай­но різні.

Держава водночас виступає і в ролі власника, і в ролі захисника інтересів найманих працівників, і в ролі гаранта дотримання трудового законодавства.

В економічній системі, що грунтується на ринкових відносинах, втручання держави в заробітну плату повинно мати переважно непрямий характер і соціальне орієнтова­ну спрямованість. Водночас не можна не визнати, що вра­ховуючи масштаби державної власності в Україні, відсут­ність багатьох ринкових механізмів, важелі втручання дер­жави в економічні процеси на макрорівні, у тому числі і в регулюванні заробітної плати, мають бути справді значни­ми, але не переходити допустимі межі. Інакше ми прийде­мо туди, звідки вийшли, і все розпочнеться спочатку.

Проте в умовах планової економіки колективні договори не< рідко носили формальний характер. Люди не вбачали і них надійний механізм захисту своїх законних інтересів

У нових економічних умовах слід відновлювати функції колективного договору, завдяки якому забезпечується гнучкість системи оплати праці. Перехід до ринкових відносин свідчить про те, що застосування державного і договірного регулювання оплати праці повинні застосовуватись паралельно, не виключаючи одне одне, а підтримуючи і доповнюючи, захищаючи інтереси як роботодавця так і працівників.

Список використаної літератури

1. Закон України від 1 липня1993 р. “Про колективні договори і угоди” //Відомості Верховної Ради України. – 1993.

2. Закон України від 4.09.1994 р. “Про межу малозабеспеченності” //Відомості Верховної Ради України. – 1994.

3. Закон України від 20.04.1995 р. "Про оплату праці" //Відомості Верховної Ради України. – 1995.

4. Іванкевич. Законодавство України щодо виплати заробітної плати, грошового забезпечення, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат.- Україна: Аспекти праці, № 6, 1998.

5. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег. – М.: 1978.

6. Колот А. М. Оплата праці на підприємстві: організація та удосконалення – К.: фірма “Праця”, – 1997.