Демографічні передумови РПС

3. Проблеми і перспективи використання трудового потенціалу

3.1 Зайнятість населення

За умов розвитку ринкових відносин робоча сила набуває якос­тей товару з характерною для нього вартістю та споживною вар­тістю. Споживна вартість пов'язана із спроможністю працівника створювати додаткову вартість, таку властивість мають в основ­ному особи працездатного віку, які досягли певного фізичного та інтелектуального розвитку. В Україні питома вага осіб працездатного віку становить біль­ше ніж 55% всього її населення. Але для цього показника харак­терні значні територіальні відмінності.

Найнижча частка населення працездатного віку відмічається у регіонах, де переважає аграрна сфера зайнятості. До них нале­жать Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Хме­льницька та Чернігівська області, у яких ця вікова група досягає дещо більше ніж 52% загальної чисельності населення; у Черні­гівській області цей показник становить лише 51%.

Найвища частка осіб працездатного віку характерна для висо-коурбанізованих та індустріальне розвинутих областей: Дніпро­петровської, Донецької, Харківської, Одеської. В цих областях частка працездатного населення перевищує 57%.

Аналіз даних балансів трудових ресурсів за останнє десятиліт­тя показує, що чисельність зайнятого населення в економіці України щорічно зменшується. Якщо в 1985 р. в цілому по на­родному господарству України було зайнято 25,2 млн. чол., то в 1997р. — менше ніж 21 млн. чол. Це обумовлено не тільки за­гальним скороченням населення, а й збільшенням чисельності безробітних та іншими соціально-економічними факторами.

Основними галузями зайнятості населення у матеріальному виробництві є промисловість, сільське господарство, транспорт та будівництво. В цілому у промисловості з урахуванням праців­ників кооперативів, спільних та малих підприємств зайнято май­же 6 млн. чол., у сільському господарстві — понад 4,5 млн. чол.

Понад 6 млн. чол. нині зайнято в галузях невиробничої сфери України. Серед них найвища частка (майже половина) припадає на освіту, культуру, мистецтво, науку і наукове обслуговування. Близько 1,5 млн. чол. зайнято в закладах охорони здоров'я, фіз­культури та соціального забезпечення населення. Серед областей України з високим рівнем зайнятості в промисловості виділяють­ся Донецька (близько 59% всіх зайнятих у матеріальному виробництві), Луганська (понад 58%), Дніпропетровська (більше 51%), Запорізька області.

Найнижча частка зайнятих у промисловості Вінницької, Волин­ської, Одеської, Тернопільської та Чернігівської областей. У цих областях переважають зайняті в сільському господарстві.

Найвища зайнятість населення в невиробничій сфері в регіо­нах з сприятливими рекреаційними умовами: Автономній Респуб­ліці Крим, Закарпатській, Львівській, Одеській та Чернівецькій областях, де цей показник перевищує 30%.

Нинішній етап соціально-економічного розвитку України не забезпечує повного і ефективного використання трудових ресур­сів. Це підтверджується зростанням чисельності безробітних та працюючих неповний робочий тиждень або день, високою зайня­тістю у низько ефективних, з загальнодержавної точки зору, га­лузях народного господарства, у тому числі в особистому підсоб­ному сільському господарстві. Нераціональне використання тру­дових ресурсів веде до формування потенційних резервів, які за певних умов можуть бути залучені у народне господарство країни.

Аналіз статистичних матеріалів за останні роки свідчить про те, що в Україні склалися три регіони з різними за масштабами резервами трудових ресурсів. До складу таких резервів входять незайняті в народному господарстві, зайняті в особистому і під­собному сільському господарстві та особи працездатного віку, що навчаються. До першого регіону входять: Київська, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Чернігівська, Житомирська, Вінни­цька, Черкаська та Хмельницька області, в яких зазначені потен­ційні резерви трудових ресурсів становлять від майже 17% за­гальної чисельності трудових ресурсів у Київській області до 25% в Хмельницькій. До другого регіону входять Миколаївська, Запорізька, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Харківська та Херсонська області, в яких потенційні резерви трудових ресурсів становлять 25—29% загальної чисельності наявних трудових ресурсів. Третій регіон охоплює області з найвищою часткою незайнятих в народному господарстві. До його складу входять Львівська, Одеська, Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області та Автономна Республіка Крим. У цьому регіоні незайняті в народному госпо­дарстві становлять від 31 до 41% загальної чисельності трудо­вих ресурсів.

Для осмислення системи зайнятості, що склалася в Україні, її концептуальних засад потрібна ретроспектива в недалеке минуле, коли панівними були погляди, згідно з якими найвищим здобутком вважалося досягнення повної зайнятості працездатного населення. Треба сказати, що повна зайнятість працездатного населення хіба що декларувалася, бо її ніколи не було насправді. Не випадково статистичні органи фіксували з року в рік кількість працездатних, що були незайняті у суспільному виробництві, або ж зайнятих у домашньому господарстві. Цих величин ніхто точно не знав, оскільки між офіційною статистикою і реальністю були великі розходження. Крім того, економісти фіксували великі внутрішньо виробничі резерви робочої сили, розвивали концепцію "дрейфуючої зайнятості", яка на промислових підприємствах оцінювалася в 15-20%. У сільському господарстві сезонний характер робіт вивільняв працівників або скорочував чисельність зайнятих на тривалий час. Офіційна економічна наука, відкидаючи твердження про наявність безробіття в планово-командній системі, визнавала наявність різних видів резервів трудових ресурсів. Зарубіжні економісти називали ці резерви формами безробіття.

Сказане дає можливість зрозуміти концептуальні засади зайнятості в Україні в часи її перебування в складі колишнього СРСР, економічна політика, якого визначала близьку і далеку перспективу зайнятості. Її рівень, структуру та інші параметри. Особливо цінувалася зайнятість у державному секторі економіки, що складав близько 90%. Інші форми зайнятості населення вважалися менш вартісними: суспільство скеровувалося до повного одержавлення. Державна форма власності та державна система зайнятості оголошувалися метою соціалістичного суспільства.

Ці тенденції в Україні досі ще не подолані, хоч в наш час немає відвертих захисників державного монополізму в організації зайнятості населення. Офіційна статистика досі подає насамперед народногосподарську структуру функціонування трудового потенціалу. Тенденції цієї структури в 1980-1995 рр. відображені в таблиці. З даних таблиці видно, що найбільше ресурсів праці зайнято в промисловості та будівництві. За цими галузями йде сільське і лісове господарство. Якщо до того додати зайнятих в інших видах і сферах матеріального виробництва, то вийде, що зайнятість в Україні структурно протилежна зайнятості в економічно розвинутих країнах передусім тому, що матеріальне виробництво поглинає набагато більше трудового потенціалу порівняно з іншими галузями народного господарства. Низькою є питома вага зайнятих у галузях, що безпосередньо обслуговують людину. Йдеться про освіту, охорону здоров'я, науку, соціальне забезпечення і т.п. Десятиліттями декларована турбота про людину ніколи в колишньому СРСР не знаходила свого реального втілення. Постійно порушувалася система ефективних мотивацій до праці. Внаслідок цього почала падати її продуктивність. Так, в 1980-1985 рр. середньорічна продуктивність суспільної праці в Україні становила 3,5%, а в 1985-1990 рр. — 2,4%.