Трипільська культура

Гончарна піч з поселення трипільської культури в с. Жванпях Хмельницької області.

Ранньотрипільське населення, на відміну від трипільських племен пізнішого часу, значною мірою зберегло такі традиційно неолітичні форми господарювання, як рибальство та мисливство. Трипільці полювали на благородного оленя, козулю, кабана, рідше — на лося і тура, на різних хижаків (ведмедя, лисицю та ін.), гризунів (бобра, зайця, білку) та пта­хів. На кістяні та мідні гачки вони ловили в ріках веризуба, щуку, судака, сома та іншу рибу.

Багатогалузеве господарство ранньотрипільських племен вимагало постійного виготовлення значної кількості різноманітних знарядь праці, мисливської зброї, а також предметів побуту. Основною сировиною (як і в неолітичну епоху) був кремінь та камінь з місцевих родовищ. Зростаюча потреба у різноманітних виробах зумовила великий попит на кремінну си­ровину, внаслідок чого у трипільських племен Подністров'я виникла окрема галузь виробництва, пов'язана з добуванням кременю. Свідченням цього є численні штольні, зокрема на Білій Горі поблизу с. Студениці в Се­редньому Подністров'ї. Видобутий кремінь перевозився до трипільських поселень, де працювали спеціальні майстерні по виготовленню крем'яних виробів. Хоч в епоху енеоліту первісна людина почала користуватися ви­робами з міді, потреба у виробах з кременю не тільки не зменшилася, а, навпаки, зросла. Трипільські каменярі виготовляли широкий асортимент крем'яних виробів, які застосовувались у різних галузях господарства, а також у побуті. До них належали крем'яні та кам'яні відбійники, рету­шери, точильні камені, без яких не могла обійтися жодна кремене- та ка­менеобробна майстерня. Для обробки дерева, яке використовувалось у житлобудівництві, з каменю та кременю виготовляли сокири, долота, тесла, свердла, скобелі та інші знаряддя. Великим попитом у трипільських племен користувався серп. З кременю виготовляли невеликі пла­стини-вкладиші, які вставляли у вигнуту рогову або дерев'яну оправу. Різноманітні знаряддя праці виготовляли також з кістки, рогу, дерева та глини. Це були інструменти для обробки шкур, виготовлення одягу, для плетіння та в'язання.

Ранньотрипільські племена застосовували перший механічний при­стрій — ручний лучковий дриль для свердління різних матеріалів. Вони в числі перших в енеолітичну епоху на сучасній території Української РСР користувалися виробами з міді. Оскільки родовищ міді на території трипільських племен не було, то мідні вироби сюди довозилися. Серед них переважали шильця, рибальські гачки та прикраси. Найближчим центром, де існували родовища міді і де металургія міді набувала значного розвитку в енеолітичну епоху, був Балкано-Карпатський район.

У трипільських племен високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Трипільські майстри досконало оволоділи складною технологією виготовлення кераміки. Відповідно до її призначен­ня існувало виробництво господарського та побутового посуду, для чого використовувалися різні гатунки сировини — глини та домішок. Незва­жаючи на те, що трипільські гончарі не знали гончарного круга, їх вироби вражають різноманітністю та витонченістю форм. Для розпису глиняного посуду трипільці широко застосовували мінеральні фарби. На відміну від неолітичної кераміки, яку випалювали на відкритих вогнищах, три­пільський посуд випалювався у спеціальних печах. Посуд виготовляли двох різновидів: так званий кухонний і столовий. Продукція керамічного виробництва трипільців йшла на задоволення господарських та побутових потреб не окремої сім'ї чи поселення, а цілої групи поселень певного ра­йону. Цим, зокрема, пояснюється та обставина, що саме в керамічній про­дукції трипільських племен так яскраво виражені місцеві етнографічні особливості окремих племінних груп трипільського населення. Все ска­зане свідчить про те, що виготовлення оригінального глиняного посуду у трипільців було справою майстрів-професіоналів, а керамічне виробни­цтво — спеціалізованою галуззю общинного ремесла.

Розвиток виробництва, істотні зрушення в різних галузях господар­ської діяльності, нагромадження виробничого та суспільного досвіду — все це знайшло відповідне відображення як в самому мисленні, так і в до­сить складних ідеологічних уявленнях ранньотрипільських племен, які визначалися безпосередніми потребами землеробсько-скотарського ви­робництва і спрямовувалися на забезпечення його успішного розвитку. Вирішальною умовою розвитку землеробсько-скотарського виробництва була, звичайно, врожайність, родючість землі. Саме тому ідея родючості Набуває домінантного значення в ідеологічних уявленнях стародавніх землеробів. З культом родючості пов'язана ціла система релігійно-магіч­них обрядів трипільських племен. Саме культові родючості зобов'язана своїм виникненням і високим художнім розвитком оригінальна антропо­морфна та зооморфна пластика.

Одне з центральних місць в ідеологічних уявленнях, а відповідно і в антропоморфній глиняній пластиці, займала богиня родючості — Велика Матір всього сущого, значна кількість схематичних скульптурних зобра­жень якої лишиласяна кожному ранньотрипільському поселенні. Про спе­цифічно землеробський характер антропоморфних зображень богині родю­чості свідчать спеціальні домішки борошна та зерен злаків до глини, з якої їх виліплено, що мало магічне значення. З виготовленням та магічним ви­користанням зображень богині родючості пов'язані релігійні обряди, ви- конувані під час зимово-весня­них свят трипільських землеро­бів. З цим обрядом були також пов'язані глиняні чоловічі фі­гурки.

Ідею плодючості у скотар­стві втілюють глиняні скульп­турні зображення свійських тварин, переважно бика, свині, собаки, а також птахів. З цією ж ідеєю був тісно пов'язаний обряд культових поховань лю­дей у житлах, звичайно під їх долівкою. Він підпорядковував­ся ідеї збереження сім'ї, про­довження роду тощо. Культом родючості пояснюються релі­гійно-магічні обряди поховань в межах житла черепів свійсь­ких тварин: бика (або його ро­гів), собаки, свині.

Складна система господар­ства ранньотрипільських племен зумовила і відповідну соціальну організацію, яка базувалася, мабуть, на патріархально-родових відносинах. У кожному трипільському поселенні жили члени од­ного роду, поділеного на великі патріархальні сім'ї, які в свою чергу складалися з окремих парних сімей. На чолі роду стояв старійшина, який керував усім господарським та суспільним життям родової общини. Кожне плем'я мало свою територію, Що становила племінну власність і поділялася між окремими родовими поселеннями. Мова кожного племені була діалектом загальної міжплемінної мови. Окремі племена відрізнялися від інших споріднених трипільських племен не тільки своїм діалектом, а й певними етнографічними особливостями культури. На сучасній тери­торії України, у Подністров'ї та на Південному Бузі, в ранньо-трипільський час проживало кілька таких племінних груп.