Трипільська культура

Відіграючи в певному розумінні роль форпосту трипільського об'єд­нання племен на південному кордоні, усатівські племена, як найбільш войовничі, деякий час стримували натиск скотарських племен ямної куль­тури, які постійно нападали на трипільців. Але наприкінці III тисячоліття до н. е. усатівські племена були підкорені й з часом асимільовані войов­ничими племенами ямної культури.

Інший шлях розвитку пройшли пізньотрипільські племена Середнього Подніпров'я — найбільш віддалені на північний схід від основного масиву трипільського населення. На заселених ще на середньому етапі розвитку трипільської культури землях, незважаючи на периферійне розташування, пізньотрипільські племена Середнього Подніпров'я продовжували розви­вати характерні для трипільської культури традиції господарства та побуту.

Пізньотрипільські поселення розташовувалися на високих ділянках плато правого берега Дніпра. Це були відносно великі довгочасні посе­лення, на яких налічувалося до півсотні різних за розмірами жител та господарських споруд. Будівлі розміщувалися колом, з входом від центра. Своєю конструкцією вони майже не відрізнялися від типових трипіль­ських наземних жител попереднього часу. Матеріальна культура в цілому продовжувала розвиватися в дусі місцевих традицій, зберігаючи свої особливості. Землеробство й скотарство, як і раніше, лишалися провід­ними формами господарства. Розвивалися ремесла. Місцеві племена підтримували постійні зв'язки з рештою трипільських племен. Це був період спокійного господарського та культурного розвитку. Проте і перед три­пільськими племенами Середнього Подніпров'я постала загальна для всіх трипільських племен проблема відносного перенаселення. Для того, щоб урятувати себе від голоду та злиднів, вони змушені були розселюватися на нові землі. Зі сходу на Лівобережжі трипільцям протистояли войовничі степові скотарські племена. Тому місцеве трипільське населення подалося далі на північ та північний схід, у райони, де проживали нижчі за рівнем розвитку племена з неолітичним характером господарства, культури та побуту. Окремі родові общини трипільців поступово просувалися далі на північ від гирла Стугни, освоюючи нові землі в Подніпров'ї.

Опинившись у середовищі хоч і слабіших, але чужих і ворожих племен, пізньотрипільські родові общини для заснування поселень оби­рали добре захищені в природному відношенні місця. Це були невеликі поселення, які налічували з десяток жител. Спочатку споруджувалися тимчасові житла землянкового типу, а згодом, прижившись на цих місцях, переселенці почали будувати типові для трипільців довгочасні наземні житла. Поступово трипільські племена, просуваючись все далі на північ та північний схід, дійшли до гирла Десни, перейшли на лівий берег Дніпра, заснували свої поселення вище по Десні, на сході вони досягли р. Трубежа (поселення біля с. Лукашів).

З часом у цьому районі виникло ще одне родоплемінне об'єднання з до­сить своєрідною, багато в чому відмінною від інших пізньотрипільських племен матеріальною культурою, яка дістала назву софіївської (від с. Со-фіївки поблизу Києва, де вперше було відкрито й досліджено пізньотри-пільський могильник).

Софіївські племена, крім виробництва звичайних для енеолітичних племен знарядь праці та предметів побуту, багато уваги приділяли виго­товленню зброї. Це були переважно оригінальні за формою бойові кам'яні сокири та молоти, а також невеликі, добре оброблені крем'яні вістря до стріл. З міді вироблялися кинджали, вістря до списів та дротиків, при­краси — пронизки, підвісні кільця.

Про тривожний, неспокійний час і особливу повагу до воїнів свідчать багаті поховання воїнів зі зброєю. Саме тоді з'явилися масові родові мо­гильники з трупоспаленням (Софіївка, Чернин, Червоний Хутір, Зава-лівка поблизу Києва).

Поширений у софіївських племен обряд трупоспалення був характер­ним лише для них. Разом з тим у матеріальній культурі софіївські племена зберігали багато специфічних рис, притаманних трипільській культурі в цілому. Зокрема, у них простежується трипільська традиція розпису­вати фарбами глиняний посуд. Збереглася також традиційна трипільська антропоморфна пластика.

Софіївські племена продовжували розвивати землеробсько-скотар­ське господарство. Особливої майстерності вони досягли у виготовленні серпів з великих крем'яних пластин. Софіївці не втрачали зв'язків із су­сідніми й віддаленими трипільськими племенами. Шляхом обміну вони одержували різноманітні вироби, переважно прикраси, з Кавказу, а та­кож сировину та мідні вироби з Балкан і Прикарпаття.

Небагато відомо про історичну долю софіївських племен. Цілком ймо вірно, що вони, як і решта пізньотрипільських племен, приблизно напри­кінці III тисячоліття були підкорені, а з часом й асимільовані іншими пле­менами, можливо — племенами так званої середньодніпровської куль­тури.

Протягом певного часу пізньотрипільські племена в інших районах, зокрема на Волині та Верхньому Побужжі, ще зберігали деякі особливо­сті своєї культури та побуту. Але в другій половині III тисячоліття до н. е. в матеріальній культурі всіх пізньотрипільських племен простежується нівелювання. Колись такі досить своєрідні в етнографічному відношенні райони, як Верхнє Подністров'я, Побужжя та Волинь, на фінальному етапі історії трипільських племен за характером матеріальної культури вже мало чим відрізнялися один від одного. Під впливом навислої небезпеки як з заходу (з боку племен культури кулястих амфор), так і зі сходу (з боку племен ямної культури) відбувся процес консолідації пізньотрипіль-ських племен, який знайшов відображення в однотипності матеріальної культури на всій території їх поширення.

В Україні виявлено величезну кількість – понад тисячу – пам`яток трипільської культури. Сліди трипільців знайдено і в Покутських Карпатах, поблизу соляних джерел,

де вони виварювали сіль та будували оборонні городища. Населення на всій тереторії трипільської культури становило щонайменше 1млн. осіб.В основному це були родові або племенні тривалі поселення, що налічували від десятка до сотні жител та господарських споруд. Такі селища мали чітке планування – всі будови були розташовані кількома рядами або концетричними колами навколо великого майдану, на якому стояли одна або декілька громадських споруд-святилищ. Від майдану радіально розходились вулиці, обабіч яких були розташовані і садиби.Житла трипільців були переважно наземними і різними за розмірами (площею від 30 до 150 м2). Конструкція їх була досить складною: підлога викладалася на дерев`яному помості з глиняних опалених валків і зверху замазувалася глиною.Стіни споруджувалися на дерев`яному каркасі-плетенці і теж обмазувалися глиною, двосхилий дах перекривався солом`яними або очеретяними сніпками. Часто житла мали піддашшя. Вікна були невеликими та округлими. Всередені могла бути одна, дві або й три кімнати.В кожній кімнаті містилися піч, лежанка,сімейний вівтар-жертовник. Зовні стіни жител розмальовувались вертикальними смугами червоного жовтого та білого кольорів. Розмальовувалися карнизи вікон та дверей, стіни в середині.