Центральна Рада і пролетаріат України

З огляду на це цілком природно, що наслідки русифікації українського пролетаріату болюче сприймалися тогочасним суспільством. Зокрема, заслуговує на увагу оцінка становища українського пролетаріату і всеукраїнським робітничим з'їздом, який проходив 11-14(24-27) липня 1917 р. “Виходячн з того, що уряд проводив завжди русифікаторську політику і тим ставив робітництво на Україні в гірші умови існування, - повідомляли “Вісті з Української Центральної Ради”, - воно через те насправді відрізняється своєю неорганізованістю, економічною незабезпеченістю .”. Ще відвертіше висловлювалася “Робітнича газета”. 18 липня 1917 р. вона, наприклад, писала: “Завдяки неосвіченості український пролетаріат ішов в хвості пролетаріату інших націй. Він займав посади нижчі, які гірше оплачувались, і через те опинився в гіршому становищі”.

На жаль, ці оцінки відповідали дійсності. Тому не дивно, що з'ізд дійшов висновку про незадовільне становище українського робітничого класу. Умови праці в промисловості України були, за оцінкою делегатів з'їзду, “просто жахливими”. Після развалу державного регулювання постачанням продуктів харчування “продовольча криза досягла найвищого ступеня”, і вона “ .всією силою, всім тягарем . лягає на широкі трудящі маси в містах і, особливо, на робітництво”.

У липневі дні 1917 р. становище значно погіршилося, бо деморалізована російська армія в Галичині розпалася, і сотні тисяч озброєних озлоблених солдатав заполонили Україну. В свою чергу, придушення спроби військового заколоту, очолюваного верховним головнокомандуючим генералом Корніловим, сприяло дальшій революціонізації найширших верств населення. Це ще більше посилило політичний вплив більшовиків серед робітничих мас. Вони висунули ідею переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну, але спочатку хотіли добитися цього мирним шляхом, а після липневих подій - шля­хом збройної боротьби і встановлення диктатури пролетаріату.

Водночас відбувалися суттєві зміни в настроях російськомовного населення України, насамперед його найбільш реакційних верств. Дрімуче-тупе, зденаціоналізоване міщанство, озлоблена бюрократия, найагресивніші праві сили намагалися спровокувати найширші верстви населенна на відкрите незадоволення революцією. Зрусифіковані робітники міст мріяли про відновлення російської державності та прагнули керуватися новими засадами соціалізму, які не сприймалися деякими діячами Центральної Ради.

У великих містах розпочався відкритий чорносотенний похід проти українського національного руху. Протягом липня-вересня 1917 р. газета “Киевлянин” опублікувала багато агітаційних антиукраїнських статей, написаних лідерами чорносотенців. Безумовно, здивував українську громадськість різкий перехід на бік реакції “Союзу малоросів ім. Гоголя”, що активно виступав проти “примусової українізації”. Зрусифікована професорська еліта Київського університету зробила ставку на придушення українського відродження. Тимчасовий уряд у середині липня направив до Києва для переговорів делегацію. Керенський, виступаючи перед діячами Центральної Ради, заявив у Маріїнському палаці: “Росія мусить бути велика, сильна и неподільна, а ко­ли хтось посміє порушити її цілість і простягне до того руки, ми скажемо - руки геть”.

Таким чином, ідея надання Україні автономії відходила на другий план, реакційні організації йшли у політичному фарватері ненависного центрального уряду. “Все це - від Києва почавши і Петроградом скінчивши - сплутувалось в один важкий, кошмарний, гнітючий клу­бок, який хотілось розірвати, знищити, пустити по вітру, щоб не перешкоджав вільно дихати, щоб не труїв своїм сморідним чадом повітря”, - так оцінив становище в Україні на кінець серпня 1917 р. відомий політичний діяч Центральної Ради Павло Христюк.

В цей час ще одна суттєва обставина впливала на загострення відносин між російськими робітниками України та пролетарями-українцями. Маються на увазі взаємовідносини української соціал-демократії та загальноросійських партій та організацій в Україні. Останні вели боротьбу головним чином у пролетарських центрах. Соціальну базу українських соціал-демократів становили міста малорозвинутого Правобережжя. Так, українські соціал-демократичні організації в Миколаеві, Одесі, Кривому Розі, Бахмуті та інших пролетарських цент­рах виникли лише у 1917 р. Через відсутність українських соціал-демократичних організацій загальноросійські партії в Україні об'єднували навколо себе значну частину робітників різних галузей промисловості. Як підкреслював М.Попов, “більшовики на Україні були пар­тиєю росіян русифікованого пролетаріату”.

Хоча більшовицькі та меншовицькі керівні органи всеросійської соціал-демократії з дореволюційних часів функціонували окремо, більшість місцевих організацій РСДРП спочатку була об'єднаною. Посилення розходжень з принципових питань тактики і стратегії революційного процесу між меншовиками і більшовиками призводило до виникнення самостійних партійних організацій. І українські соціал-демократи, і російські меншовики в Україні дотримувалися антибільшовицької тактики. Але українська соціал-демократія об'єднувала порівняно з російськими меншовиками менш організовану і свідому частину українського пролетаріату. Закономірно, що ця обставина наближала її до більшовицькоі партії, що неодноразово було причиною небезпечного хитання української соціал-демократії між більщовизмом і меншовизмом.

Завойовані трудящими масами після повалення самодержавства політичні свободи сприяли ослабленню національного гніту, пробудженню національної самосвідомості поневолених народов Росії та посиленню національно-визвольного руху, який мав прогресивний, демократичний характер, бо був спрямований на лаквідацію національної нерівноправності. Проте в 1917 р. протистояння між українськими і російськими соціал-демократами не припинялося. Адже революційні по­дії 1917 р. надзвичайно швидко загострили національні вадносини в Україні. Українські робітники, як і весь український народ, побачили в російських більшовиках, насамперед, національно-ворожих против­ників.

Однак українська соціал-демократія в ході державотворення України виступила не тільки проти більшовиків, а і російських меншовиків. З розвитком революційних подій і національно-визвольної боротьби в Україні у 1917 р. це протистояння ставало дедалі виразнішим і гострішим.

Якщо до революції українські соціал-демократи прагнули об'єднатися з російською соціал-демократичною партією, то в 1917 р. вони в усіх важливих політичних кампаніях виступали самостійно. Це при­вело до ще бальшої ізольованості й розмежувань між ними.

Слід враховувати, що відносини між українськими соціал-демократами і “Бундом”, а також іншими еврейськими соціаластичними парті­ями в Україні були тіснішими, ніж з російськими соціал-демократами. В результаті протягом 1917 р. в Україні утворилася своєрідна сті­на відчуження між українським і російським соціал-демократичним рухом: якщо до революції 1917 р. російські соціал-демократи з певними застереженнями ставилися до національних домагань Української соціал-демократії, то тепер остання з неменшим недовір'ям ставилася до національної політики російських соціал-демократів. З розвитком революції і поглибленням національної самосвідомості українського народу ці розбіжності ставали все більшими.