Центральна Рада і пролетаріат України

Однак практична діяльність українських соціал-демократів була малоефективною. Тому мрії діячів української соціал-демократії В.Винниченка, С.Петлюри, М.Порша та інших про керівництво “українською революцією” не були втілені в життя. Рівень нацаональної самосвідомості залишався все-таки низьким, внаслідок чого агітація за автономію, утвердження Української держави не знаходила достатньої підтримки в фабрично-заводських колективах, оскільки переважна більшість робітниів оцінювала події крізь призму соціальних проблем. Поглиблення економічної та політичної кризи сприяло підвищенню популярності більшовицьких гасел і зростанню чисельності цієї партії з другої половини 1917 р. Основна частина пролетаріату, зокрема й українського, як і Ради робітничих і солдатських депутатів найбільших пролетарських центрів України, підтримували радикальні гасла російських соціал-демократів.

Тим часом рабітничий клас вимагав від уряду встановлення кон­тролю над виробництвом і підвищення заробітної плати. Мрії трудя­щих про поліпшення життєвого рівня дедалі більше відрізнялися від гасел, що їх пропонували політики, особливо в соціально-економічній сфері. Тому слушні вимоги вирішення українського питания для значної частини робітників України були не дуже актуальними на тлі проб­лем, зумовлених першою світовою війною та народногосподарською розрухою.

Так, 23 вересня 1917 р. учасники загальних зборів київської організації Української соціал-демократичної робітничої партії черговий раз підтвердили програмну тезу партії про надання Україні автономії і водночас підтримали принцип федеративного влаштування Росії: “ .Збори вважають невідложною органазацію трудових мас України під прапором українського пролетаріату для переведення в життя че­рез Генеральний Секретаріат таких точок у цих формах, що вимагає федеративний лад Росії: 1) узаконення восьмигодинного робочого дня; 2) заведения рабочої контролі над виробництвом і розділом; 3) націоналізація всіх важніших галузів промисловості: кам'яновугальної, металевої, нафтової і т.п.; 4) безмилосердне оподаткування великих капіталів і маєтків; 5) конфіскація воєнних доходів для рятунку краю від господарської руїни; 6) негайне предложення всім воюючим наро­дам загальнодемократичного миру; 7) негайне припинення всіх утисків проти робочої класи та її органазацій; 8) очищення армії від контрреволюційного складу; 9) націоналізація землі й усунення її з товарно­го обміну; 10) конфіскація поміщицьких земель і передача їх у завідування земельним комітетом до розв'язки земельної справи Установчими Зборами. В разі дальшого існування коаліційності Временного Правительства перед соціаластичним Генеральним Секретаріатом постає завдання порвати зносини з тим Правительством”.

Лідери української соціал-демократії давали зразуміти Тимчасовому уряду, що готові співробітничати з ним в разі поліпшення життя робітників. Водночас вони засудили тісний союз центрального уряду з основним панівним класом Російської імперії - буржуазією. Український соціал-демократ Ткаченко, роз'яснюючи в ті дні позицію своєї партії, заявив: “ .Російська буржуазія показала цілковиту нездатність органазувати життя. Тому її треба усунути, влада мусить перейти до рук селянства та пролетаріату. Буржуазія мусить спинити революцію, щоб не віддати справу миру в руки демократів. Тут шукайте причину корніловського повстання та піддержки його з боку російської і міжнародної імперіалістичної буржуазії. Отже, цей критичний момент тре­ба вжити на органазацію соціаластичного міністерства, щоб справу ми­ру взяти в свої руки. Для одної справи миру варто здобути соціалістичне міністерство. Автономію України треба здійснити фактично в повнім об'ємі. Тільки тоді наші маси піддержать уряд”. Ткаченка підтримав М.Порш, який заявив, що в справі самовизначення націй коаліційний уряд нічого не зробив: “Ми - українці - особливо вадчули тут на собі принцип коаліції. Потрібен новий уряд, від якого ми будемо вимагати для України розширення власті Генерального Секретаріату вшир і вглиб”.

Назрівання загальнонацаональної кризи і загострення соціальної конфронтації восени 1917 р. сприяли різкій поляризації політичних сил, радикалазації робітничих мас. У жавтні 1917 р. великодержавна російська буржуазія посилила наступ на український національно-визвольний рух. Тимчасовий уряд став на шлях репресій проти Центральної Ради, мотивуючи їх тим, що остання обговорювала питання про скликання українських Установчих зборів. Зокрема, міністр внутрішніх справ Малянтович 18 жовтня 1917 р. запропонував прокуро­рові Київської судової палати негайно провести рательне розслідування діяльності Центральнії Ради і Генерального Секретаріату. В цей час В.І.Ленін у статті “Криза назріла” зауважував: “На Україні конфлікти українців . з урядом все частішають”.

На жовтень 1917 р. нестабільність становища в Росії досягає апо­гею, відбувалиється процес развалу дрібнобуржуазного табору, трансфор­мація трьох партійно-політичних таборів у два стани - революційно-демократичний, пролетарський і контрреволюційний, буржуазний. Перевага сил - не лише матеріальна, а й морально-політична - була на боці революційного табору. Таким чином, співвідношення класових сил змінилося на користь більшовицької партії. Вона знову висунула лозунг “Вся влада Радам!”, що означав підготовку повстання проти Тимчасового уряду, в результаті якого більшовикам вдалося встановити диктатуру пролетаріату.

На Україні ж події розвивалися за іншим, більш цивілізованим, мирним і демократичним сценаріем. 20 листопада 1917 р. було опуб­ліковано III універсал Центральної Ради. Водночас проводилася підготовча робота до загальнонародних виборів в українські Установчі збори. Робітники, весь трудовий люд України, окрилений надією на краще життя, готувався до визначення свого майбутнього “шляхом голосування”. “Восени 1917 року Україна являла собою “оазис” серед збаламученого всеросійського моря, серед його хаосу і смути, - це було далеко не одною лиш красивою фразою”.

Однак такий перебіг подій не всіх влаштовував як у Києві, так і в революційному Петрограді. Вже 17 грудня 1917 р. В.Ленін і Л.Троцький оголосили ультиматум Українській Народній Республіці, погрожуючи розпочати війну проти неї. В той же час у Києві з ініціативи місцевих більшовиків було скликано з'їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів. Але він не приніс більшовикам очікуваних ними результатів: з 2500 делегатів за їхню платформу проголосувало лише 150. Однак замість того, щоб підкоритися волі більшості, група делегатів переїхала до Харкова, де обрала Виконавчий комітет, який одразу проголосив себе керівним “органом всієї України”. М.С.Грушевський цю неординарну подію оцінив так: “Все могло б скінчитися опереткою, якби, на нещастя, не прорвалися до Харкова більшовицькі війська .”.

Всупереч твердженням українських радянських істориків про те, що нібито український народ треба було визволяти від “буржуазної” Центральної Ради, а робітники та селяни України всіляко підтримували більшовиків, факти свідчать про протилежне. Центральна Рада наприкінці грудня 1917 р., тобто через кілька тижнів після описаних вище подій, одержала на виборах до Установчих зборів значно більше голосів, ніж більшовики. Із 7,6 млн. голосів за представників українських партій було подано 3,9 млн., а за більшовиків - лише 754 тис. В результаті з 172 депутатських місць більшовикам дісталося тільки 34 (19,8 %). Якщо в цілому в Росії за більшовиків ваддали свої го­лоси 24 % виборців, то 10% голосів, одержаних ними в Украині, наочно показують “популярність” тут цієї партії. Таким чином, вибір на­роду був на користь українських соціаластичних партій.