Довідавшись у Володі - так кликали мого супротивника - адреса залу "зміїного короля", я вже наступного дня відправився за скарбами нового стилю.
Потрапив у молодшу групу: хлопці від 10 до 14 років. Учителя ще не було, а хлопчиськи і дівчиська уже драїли підлогу залу. Нарешті, старший учень групи підкликав мене до вікна і, кивнувши, сказав: "А от і Ігор Володимирович, наш учитель".
Побачене вразило мене: "великий майстер" йшов, помітно накульгуючи і спираючи на тростину! Яке тут ушу?!
Сильно ж я помилявся! Переступивши поріг залу, майстер немов перетворився. Він рухався легко, текуче, начебто пливучи над підлогою. У навчальному бої ця плинність змінювалася частими дрібними шажками, блискавичними стрибками-випадами на кілька метрів. Глибока розслабленість змінювалася спалахами миттєвих напруг, серії випливали одна за іншою, удари лягали як мазки кистю на полотнину. Старші учні, що з'явилися, не витримували темпу і постійно змінювалися, майстер же був невтомний.
Було дуже красиво, як у кіно. Іноді виникало відчуття, що я виявився в Китаєві XVII або XVIII століття. Переді мною був дійсний майстер сьогодення ушу .
Так почалося моє знайомство з майстром ушу Ігорем Володимировичем Фадєєвим. Інтерв'ю з ним я пропоную вашій увазі.
"Кемпо": Ігор Володимирович, розкажіть, будь ласка, про школу змії.
І.В.: Відразу потрібно сказати, що просто "школи змії" не існує. Древні китайці вважали, що називати змію просто "змією" для неї надзвичайно образливо, і тому додавали в назву стилю різні епітети: "біла", "золота", "вітряна" і т.д. Наша школа офіційно іменується ца-цюань (не плутати із широко розрекламованим у нас поповсько-смірновським "цаєм-чоєм") - "школа королівської кобри".
Ца-цюань - це один з напрямків зміїного стилю (ше-цюань), розробленого ченцями монастиря Кепуси, що був побудований у IX ст. на південно-заході провінції Сичуань. У його основі - наслідування гігантській "королівській кобрі" (гамадріат), що досягає в довжину 5 м! Гамадріат - змія незвичайна. Вона живе там, де інші змії жити не в змозі - під пологом тропічного лісу. На відміну від інших видів отрутних змій "королівська кобра" іноді першою нападає на людину. Вона нічого і нікого не боїться і надзвичайно отрутна. Відомі навіть випадки загибелі слонів від укусу гамадріата.
У ца-цюань є 3 основних принципи. По-перше, за гнучкими, м'якими зміїними рухами ховається грізна, тверда сила. Спочатку потрібно бути нерухомим і спокійним, а потім зненацька кидатися на супротивника, як змія на видобуток. Для цього використовуються швидкі скручування і розвороти корпуса, кругові рухи руками. Хльосткі, блискавичні удари розслабленими руками в основному наносяться кінчиками чотирьох або двох пальців ("жало змії"), долонею. Рухи звичайно йдуть по дузі. Руки, м'які, як мотузка, на високій швидкості "обтікають" практично будь-який захист супротивника. Мені ще жодного разу не зустрічалася людина, що зміг би захиститися від таких ударів. "Пропускають" усі. Подивові немає межі, а дивуватися ніколи: кобра жалить один раз і, як правило, смертельно.
По-друге, велика увага приділяється з'єднанню зовнішнього і внутрішнього. Боєць повинний сам перетворитися в змію. Це виявляється у всіх рухах школи, коли кисть майстра уподібнюється голові змії, що виконує швидкі випади вперед і стрімко іде назад, пальці - отрутне жало, ноги - хвіст.
І, нарешті, ца-цюань жадає від бійця особливої гнучкості і рухливості всього тіла. Для вироблення гнучкості майстри в старовину змушували учнів годинами плазувати по землі, "обвиватися" навколо стовбурів дерев і т.д.
Стійки в ца-цюань переміняють один одного, як у калейдоскопі. Здається, що рухи ніг м'які і текучі, але в дійсності в будь-який момент готові жалити. Вони подібні стиснутій пружині, здатної миттєво розпрямитися, як тільки пропаде тиск. Майстри "змії" блискавично скорочують дистанцію і наносять уколи "жалом" в уразливі крапки: очі, горло, пах. Це нагадує змію, що побачивши супротивника, звивається кільцями, а потім, як пружина, розпрямляється і наносить смертельний укус. Іноді застосовуються атаки зверху в стрибку або з землі. Такі прийоми жадають від бійця якостей акробата-віртуоза.
Ца-цюань - один із самих небезпечних стилів. Довгий час він вважався секретним, і вивчати його могли тільки ченці з Кепуси.
"Кемпо": Як же Вам удалося вивчити техніку такого секретного стилю?
І.В.: Це довга історія. Основи ца-цюань мені показав батько ще в дитинстві. Справа в тім, що мій батько - військовий льотчик - після Великої Вітчизняної війни протягом 4-х років працював у Китаєві, навчаючи китайських військовослужбовців літній справі. Він був фізично дуже сильною людиною, захоплювався важкою атлетикою і боротьбою і досяг непоганих результатів. Наприклад, на суперечку жав у стійці штангу вагою в 135 кг, став майстром спорту по класичній боротьбі. Потрапивши в Китай, він зацікавився ушу. І йому пощастило: один раз він побачив тренування майстра ца-цюань Лу Шеня. Побачене зробило на нього величезне враження: руки бійця літали як блискавки, а удари сипали градом. Батько попросив майстра навчити його цій техніці, і той з радістю погодився: у ті часи багато китайців дивилися на росіян як на старших братів і не відмовлялися поділятися навіть самим таємним.
Життя склалося так, що вже із самого дитинства (Ігор Володимирович народився в 1945 р.) спорт у цілому, і бойові мистецтва зокрема, зайняли одне з найголовніших місць у моєму житті. Справа в тім, що у віці 5 років я потрапив в аварію. Одержав страшні травми - весь лівий тазостегновий суглоб був роздріблений, почався кістковий туберкульоз (коксит). Діагноз лікарів пролунав як вирок: у гіршому випадку - ампутація, у кращому - зрощення кіст і повна нерухомість в ушкодженому суглобі. Майже 5 років я пролежав у гіпсі в Інституті кісткового туберкульозу, але ногу зберіг.
Мені було 10 років, коли я виписався з Інституту і пішов у 1-й клас. Біля року я ходив тільки на милицях під доглядом молодшого брата: ноги були слабенькими, а травмована нога майже висохла. Дітвора наді мною сміялася і знущалася. У дворі мене переслідувала образлива кличка "Милиця". Погодитеся, ситуація мало приємна, а для дитини - просто жахлива. На щастя, мене оточували прекрасні люди, була гарна підтримка в особі батьків.
Дуже хотілося відновити здоров'я, і я став посилено займатися фізкультурою. Батьки допомагали мені, як могли, особливо батько. Він постійно повторював мені: "Ігор, ти повинний наздогнати в розвитку своїх однолітків, стати повноцінною людиною".
Батько навчив мене гімнастичним рухам школи "змії", призначені для розробки рухливості суглобів, розвитку гнучкості, м'якості тіла. Це були не бойові прийоми, і в ті роки я навіть не підозрював, що вони можуть якимсь образом застосовуватися в сутичці: батько навчав тільки необхідному, і я сприймав показані рухи просто як одну з форм гімнастики. Чим я тільки не займався в юнацькі роки, яких тільки гімнастик не переробив . І хвороба стала відступати, до ноги повернулася рухливість.
Завантажити реферат