Єнін - це рівень стратегії і тактики. Японські історики іноді називають цей розділ "дзуйно-нін-дзюцу" - "нін-дзюцу головного мозку", оскільки в нього входять методи організації шпигунських мереж, аналізу отриманої інформації, розробки довгострокових стратегічних планів на основі обліку різноманітних факторів - політичних, економічних, військових, географічних і т.д., прогнозування ситуації. Це рівень політика вищого ешелону, командуючого армією і начальника розвідки і шпигунства - дзеніна.
Іннін має справу з конкретними прийомами добування секретної інформації. У нього входять способи проникнення на ворожу територію з використанням легенди, різні виверти для обману пильності варти, прийоми підслуховування і підглядання, відриву від погоні і багато чого іншого.
Крім того, у підготовку ніндзя входили і численні допоміжні навички: хенсо-дзюцу (методи перевдягання), мономане-но дзюцу ("мистецтво наслідування" голосам і звукам), суйей-дзюцу (плавання), хаягаке-но дзюцу (швидкісний марафонський біг) і т.д.
Для ефективного виконання завдань ніндзя використовували різні спеціальні інструменти (нінки, нінгу): пристосування для підйому на стіни і скелі, різноманітні плавзасоби, злодійський інструмент.
Трохи особняком розташувалося застосування різних запальних сумішей, вибухівки і вогнепальної зброї - мистецтво ка-дзюцу, якому в "Бансенсюкай" присвячений окремий тім.
Характерно, що "Бансенсюкай" не описує ніяких прийомів рукопашного бою - ні зі зброєю, ні без нього. Справа в тім, що нін-дзюцу як мистецтво шпигунства має зовсім особливу сферу застосування й особливі методи. Це окрема дисципліна, що не включає в себе методи двобою. Однак це зовсім не означає, що ніндзя взагалі не вивчали так названі "бойові мистецтва" - фехтування мечем, списом, стріляниною з лука, боротьбу без зброї . Справа в тім, що навчання у всіх класичних школах носило комплексний характер. Наприклад, у Тенсін Седен Каторі Сінто-Рю вивчалося кен-дзюцу (фехтування мечем), йай-дзюцу (методи блискавичного вихоплювання меча для атаки або контратаки), нагіната-дзюцу (техніка бою алебардою), бо-дзюцу (фехтування шостом), со-дзюцу (прийоми бою списом), сюрікєн-дзюцу (метання лез), куміути (боротьба в збруї) і інші мистецтва, в одному ряді з якими і нін-дзюцу, або власне мистецтво розвідки.
Утім конкретний зміст нін-дзюцу в різних школах у залежності від розв'язуваних задач і цілей досить сильно відрізнялося. Про це свідчать різні назви розвідки і шпигунства, що використовувалися в різних школах військового мистецтва. Так в Есіцуне-рю воно називалося "сетто-дзюцу" (букв. "мистецтво крадіжки"), у Косю-рю - "секко-дзюцу" (букв. "мистецтво розвідки"), у Ходзе-рю - "гунйє-кан те-дзюцу" (букв. "мистецтво шпигунства під час війни").
У такий спосіб нін-дзюцу в період свого найвищого розвитку - у другій половині XVI - першій половині XVII ст. - з'являється як цілісна система стратегічного шпигунства і військової розвідки, що розташовує ретельно розробленою теорією, багатим арсеналом прийомів, оригінальною методикою підготовки агентів, що спирається на використання передових досягнень в області техніки.
Однак таким нін-дзюцу було не завжди. Потрібні були сторіччя, щоб з розрізнених прийомів розвідки, шпигунства, диверсій змогла розвитися настільки струнка система. Перед дослідником неминуче встають досить складні питання: які джерела мистецтва шпигунства, які фактори дозволили йому саме на японській землі в період середньовіччя досягти найвищого розвитку у світі, з якого моменту можна говорити про існування нін-дзюцу як особливого мистецтва?
Що стосується джерел нін-дзюцу, здається, шукати їх потрібно в часах доісторичних, тому що багато розділів цього мистецтва – розпізнавання слідів, маскування, методи виживання в умовах дикої природи - по своєму походженню зв'язані з полюванням. Згодом мисливські виверти ставали усе більш витонченими, а з початком зіткнень між об'єднаннями первісних людей дали початок військовому мистецтву, у якому різні хитрості "ніндзевської" науки зайняли досить поважне місце.
Однак люди полювали і воювали в усім світі, але саме в Японії мистецтво шпигунства і військової розвідки в період середньовіччя досягло найвищого розвитку. Чим це пояснити? Здається, свою роль тут зіграла ціла сукупність різноманітних факторів: географічних, історичних, психологічних.
Говорячи про географічні фактори, потрібно, у першу чергу, відзначити близькість великої цивілізації Китаю. Майже кожен стрибок у культурному розвитку Японії був зв'язаний з посиленням китайського впливу. Позначилося це й у мистецтві шпигунства. Правда не стільки в сфері конкретних прийомів, скільки в області теорії і психології. І справді: без доктрини військового мистецтва великого китайського стратега Сунь-цзи, без досягнень даоської і буддійської медитативної техніки, без натурфілософії Інь-Янь нін-дзюцу навряд чи б змогло стати тим, чим воно стало згодом.
І ще. Складний гірський рельєф, велика кількість річечок перешкоджали проведенню регулярних боїв за участю великих армій. Звідси інтерес до методів малої війни: несподіваним нападам, засідкам, диверсіям, особливий упор на індивідуальну підготовку воїна, його особиста майстерність, виникнення нечисленних, але досить боєздатних загонів, здатних ефективно діяти в самих складних ситуаціях.
До історичних факторів варто віднести, звичайно ж, існування в Японії особливого військового стану - самураїв, сильну роздрібленість країни в період середньовіччя. Панування самураїв сприяло росту престижу військової справи і стимулювало розвиток військового мистецтва у всіх його формах. Роздрібленість вела до постійних конфліктів, війнам, що знову таки підстьобували вивчення військового мистецтва.
Чимале значення мали й особливості національної психології японців. Особливо потрібно відзначити два моменти. По-перше, це дбайливе відношення до спадщини предків. І не просто дбайливе. Для японців усе, що зв'язано з предками, свято. І підходять вони до своєї спадщини як дбайливі хазяї: усе важливе, корисне, значиме запам'ятають, виберуть, освоять, відшліфують і застосують, коли треба. Деякі японські історики вважають, що саме в процесі такого добору і фіксації різних військових хитростей вже в далекій давнині і склалася знаменита система нін-дзюцу.
Однак інші дослідники думають, що без запозичень з боку - з Китаю і Кореї - нін-дзюцу навряд чи б досягло свого, по тим часам воістину фантастичного, рівня розвитку. Вони вказують на іншу чудову рису психології японського народу - здатність до оцінки й активного засвоєння досягнень інших народів. Дійсно, уся японська історія виявляє собою чудовий приклад того, наскільки можна прискорити розвиток національної культури, якщо з розумом звернутися за досвідом до сусідів. Не для того, щоб просто "передрати", а для того, щоб побачити їх досягнення, осмислити їх, переробити на свій лад, застосувати на рідній землі і тим самим зробити крок уперед.
Завантажити реферат