Іван Сірко та Семен Палій - не останні, кого українці возвеличили до власних Спасителів. Можна говорити про ауру відповідного рангу навколо таких історичних постатей, як Григорій Сковорода чи Тарас Шевченко. Але така розмова вийде за межі священного канону характерництва - сутність якого, як і Православія вкупі зі Спасом, полягає в мистецтві входження в польову основу матеріального світу, в співробітництві з Інформаційним ПОЛЕМ (як сучасна культура починає розуміти те саме, що пращури нарекли Всезнаючим БОГОМ). Відлуння зазначеного канону простежується в постаттях Нестора Махна, а тепер вже й Анатолія Єрмака - засновника Всеукраїнського товариства Нестора Махна "Гуляй-Поле". Нащадки губителів Ісуса Христа передчасно увігнали в могилу й обох українців - проте облагороджений ними народ воскресив їх своїми піснями та думами [29].
4. Арійський воїн - вбивця чи перероджувач?
Підсумовуючи попередні розділи, можна зробити висновки: 1) засади арійської воєнної доктрини було закладено не їхніми воїнами, а жерцями Аратти - які освоїли джерело надмеханічно-речовинної сили у польовій основі матеріального світу; 2) головною (виплеканою, зокрема, брахманами із наймогутнішої тоді військової сили - кінноти) постаттю доктрини став аж ніяк не вбивця-руйнівник, а Спаситель; 3) суть доктрини полягала у оволодінні брахманами таємницею Безсмертя (або, по-сучасному, у вмінні вилучати з тлінного тіла тривке біополе).
Зосереджемося тут передусім на останньому пункті. В ньому відовіді на питання і про надзвичайну жорстокість прадавніх воїнів та козаків, і про неймовірну зверхність їх же до власного болю, зневагу до смерті.
Як приклад щойно зазначеного, наведемо характерницькі заповіти 5 і 13 [1], що засвідчують побратимство кров'ю (мазепство мазкою). "Мазепство: один на один, на шаблю - руку, на пояс - друг[у], надріз та змішують мазку; на світанні на Святій могилі біля матері чи род[и]теля, повертаючись на вісім сторін та приказуючи: "Свідок Бог наш батько та степ гайний" (Роджипіття час). Після кроплять в келих з вином та одноразово випивають. Коли просто братчик, то випиває сам суперед товариства"; "Не бийтесь поміж собою. До тих пір, доки молодь з молоком матері та від старшини буде всотувати несприйняття зверхности над собою і в собі, в роду, до тих пір Рій родів Скупи Вкраїнської буде в змозі мазкою братчиковою захистити землі свої на користь свою…". Подібний звичай описано Геродотом [IV, 70] принагідно до скіфів V ст. до н. е. Проте згадка у заповіті загадкового Роджипіття відсилає до часів 'Царства воїнів-батьків' Дандарії чи навіть Оріяни. Саме там міг скластися звичай предсмертного родичання поранених ратоборців з Матір'ю-Землею [2, 37б]:
Се бо сядьмо на землю
і візьмемо її до рани своєї і натовчем (землю) до неї.
А як по смерті своїй станемо пред Мар-Марією,
то щоб сказала (та): "Не можу винити того,
хто наповнений землею,
і не можу його одділити од неї"…
Спадкоємна (від аріїв) безжальність козаків до себе і ворогів - очевидна. На цьому й зупинилися ідеологи фашизму та поверхові дослідники й митці [15]: "Веди, свирепый Индра, в бой! Что перед нами жалкий сброд / Что в ветхих хижинах живет… Тебе их в жертву принесем… О, разрушающий миры / В экстазе дерзостной игры…". Ні, то була зовсім не гра! То було життєстверджуюче змагання суспільства зі смертю. Це стало зрозумілим внаслідок глибокого вивченні міфоритуалів могил української Наддніпрянщини [25; 28]. Їх розгляд почнемо з воїтеля Індри - головного персонажа Рігведи, якого наука (радо підтримана тут "нащадками дійсних арійців") вважає ідеалом воїна.
Проте його очевидність поверхова, оманлива. Бо ведичний Індра-'Яйце' - антипод свого брата Мартанд(р)и, 'Мертвого яйця' - є узагальнюючим образом "воскресаючого небіжчика". В слов'янській етнокультурі цих братів (Видріка, Індру, Ондрія - звідкіля пошанування й греко-християнського Андрія Першозваного) втілюють крашанки Рахманського Великодня та Русальських Проводів. Там ці червоні (як Мартанда й посипані вохрою небіжчики в аратто-оріянських і арійських могилах) та ін. яйця розкладують на курганоподібних горбочках та розбивають на могильних хрестах [4]. А при археологічних дослідженнях курганів [25] підтверджується картина народження Індри, змальована Рігведою [IV, 18].
Ненароджений ще герой промовляє до матері Адіті з її черева:
Я не хочу тут виходити. Це поганий прохід.
Я вийду поперек - через бік.
(Бо) я повинен звершити багато не звершених (діянь).
Рвучи бік матері й вбиваючи при цьому свого батька Дьяуса, Індра робить начебто злочин - посилений надалі його войовничістю. Проте суть справи полягає тут в тому, що на пологи чатував асура-змій Вьянса, якого герою слід було перехитрувати й перемогти. Сенс цього подвигу стає зрозумілим лише на фоні значення вищенаведених слів [8]. Батьки '(Воскресаючого) Яйця' - то 'Безкінечність' річних циклів та 'Небесне' їх втілення, на які 'життєві сили' наклали смертоносний 'Вузол'. От Індра його і рубає - задля оновлення Всесвіту! Той вийде із новорічного (весняне рівнодення) 'Вмістилища' Вали, воскресне після смерті-зими… Індра, виходить, безжальний тому, що "потрясає непотрясаєме": тобто діє за межою сил і можливостей, на порубіжжі буття-небуття Світоладу. Але ж діє не на зло, а во благо! От який арії-оріяни-дандарії-козаки мали собі одвічний взірець.
Видатний знавець арійської спадщини Ф. Б. Я. Кейпер, залучивши новітні дані медицини й психіатрії, дійшов ще більших глибин у розумінні оновлюючого змієборчества Індри. Виявилося, що цей міфічний двобій героя зі змієм означав єднання чоловічого й жіночого начал, зачаття нового життя. "Чи не може двобій Індри з "горою" [Валою в оточені Врітри. - Ю. Ш.] відповідати запліднюючій діяльності сперматозоїда?" [8]. Виявляється, що Індра-воїн дуже близький до йога - медитація якого "розбуджує змію Кундаліні", яка піднімається вздовж хребта від нижньої до найвищої чакри (енергетичного 'кільця', як називається також різновид індоарійської зброї). Опис чакр надано і в заповіті характерників із роду козаків Скульських (див. вище; [20]).
Отже, найголовнішим для воїна було розкриття своєї підсвідомості аж до межі буття-й-небуття. Таким чином він міг концентрувати дійсно-таки "Божественну" (польову, підсвідому) психічну енергію та "надлюдську" (речовинну кристаличного рівня) тілесну енергію. Знешкоджуючи цим супротивника, треба було його не так забити, як відібрати у нього життєву наснагу, переродити.
Подальший розвиток головного міфу індоарійської Рігведи добре простежується в курганах української Наддніпрянщини (від Інгула до Псла) біля Комсомольська, Старогорожена, Старосілля.
У двух перших районах парні стели святилищ і поховань мають ознаки Індри та Вішну - героя та БОГА, який кожного Нового року допомогає змієборцю розправитися з Врітрою й звільнити Валу, поновити річний цикл. Чимало гімнів Рігведи присвячується зразу обом змієборцям,
Завантажити реферат