Бажання знати якомога більше про своїх близьких і далеких сусідів одвічно властиве людям. Тому вже на зорі історії людства робились спроби пізнати життя інших народів і країн. Своєрідна розвідувальна діяльність притаманна людям, починаючи з кам'яного віку. Однак справжня професійна розвідка є надбанням людства нових часів. Одні історики вважають, що вона виникла у ХVIII ст., інші - що в добу наполеонівських війн на початку ХІХ ст.
Тому варто скептично поставитись до історій про ведення систематичної розвідувальної діяльності у давні часи. Пригадую: в дитинстві я і мої однолітки зачитувались романом Натана Рибака "Переяславська Рада", особливо сторінками, на яких описувалась розвідувальна служба великого гетьмана. Послуговуючись сучасними термінами, Хмельницький мав професійну службу зовнішньої розвідки, яку очолював його найближчий сподвижник, чигиринський городовий отаман Лаврін Капуста. Той отаман мав сітку агентів у різних країнах Європи,насамперед у Речі Посполитій, проти якої козацька Україна з 1648 р. вела виснажливу війну. Кращий серед них український шляхтич Малюга перебував у самому серці ворожого табору: він грав у шахи з самим польським королем, вивідуючи у нього державні й військові таємниці .
На жаль, ця романтична історія позбавлена історичного ґрунту. Лаврін Капуста був реальною особою, шляхтич Малюга, - можливо, теж. А от професійної зовнішньої розвідки у Хмельницького не було. І не могло бути. Бо тогочасне суспільство не досягло такого рівня розвитку, коли народження такої структури стає необхідністю.
Тому стосовно часів середньовіччя можна говорити лише про розвідувальну діяльність, що велась зовсім не професіоналами цієї справи. Уже в історії східних слов'ян, за кілька століть до народження Київської держави, існують свідчення такого роду. У VI ст. нашої ери починаються масові вторгнення слов'ян у Середнє і Нижнє Подунав'я, що належало Візантійській імперії. Імперському війську доводилось, часом з напруженням усіх сил, відбивати натиск мужніх і численних слов'ян, яких візантійські історики звичайно звуть антами (анти були предками східних і частини південних слов'ян пізніших часів). Прокопій з Кесарії, Менандр, Маврикій та ін. автори докладно, хай часом з відступом від історичної правди, описують антів, їхній спосіб життя, манеру ведення війни.
Особливо важливим для теми нашої розвідки є "Стратегікон" візантійського полководця Маврикія, що в 582-502 рр. посідав імператорський престол. "Стратегікон" вважається видатною пам'яткою бойової практики раннього середньовіччя. Маврикій приділив велику увагу антам: способам ведення військових дій, бойовому порядку у битвах, хитрощам, до яких вони вдавались, а також їхньому озброєнню, одягу, нарешті зовнішності цих войовничих сусідів імперії. Маврикій високо цінував своїх антських супротивників. Він писав, що коли кампанія проти антів ведеться поблизу Дунаю (північного рубежу Візантії), слід "стерегтися робити в літній час без розвідки переходи через місця, що їх важко долати, тобто лісисті", бо там особливо можливий напад ворога. Маврикій радив одразу ж захопити "язика" і дістати від нього відомості про ворога. Маврикій радив також стерегтися ворожих вивідувачів, віддавав належне умінню антів вводити в оману візантійських воєначальників: "Так званих перекинчиків, котрі одержують накази показувати шляхи, належить надійно стерегти", тому що серед них є люди, що служать ворогові й повідомляють неправдиві відомості1, тобто розвідники.Як писав знавець проблеми, практика воєнної і політичної, у тому числі дипломатичної розвідки, була відома з давніх часів. Візантійський дипломат й історик Пріск Панійський (V ст. н. е.) у своїй праці "Візантійська історія й діяння Атілли" розповів про систему політичного шпигунства, дипломатичної розвідки, яку з успіхом застосовували одна проти одної Візантійська імперія і гунська держава Атілли. Атілла через своїх шпигунів при константинопольському дворі одержував інформацію про зміст секретних доручень візантійського імператора послам, яких посилали до гунів . Історія взаємовідносин антів з Візантійською імперією дає підстави вважати, що їхні численні напади на столицю Візантії в VI ст. не проходили без участі одноплеменників, котрі служили у візантійській армії2.На користь думки, що розвідувальні дії супроводжували історію й, зокрема, дипломатію східних слов'ян та їх перших державних утворень, які виникають з початком ІХ ст., свідчить розповідь так званих Бертинських анналів, яку історики вважають першим точно датованим свідченням про таке утворення у Східній Європі. Назва джерела походить від місця знахідки його рукопису в абатстві св. Бертина на півдні Франції. Джерело розповідає, що 839 р. до імператора франків Людовіка Благочестивого (сина Карла Великого) прибуло посольство від візантійського імператора Феофіла (829-842 рр.), котрий "прислав також якихось людей, які твердили, що вони, тобто народ їх, називається "рос".Ті люди назвали себе шведами і розповіли, що їхній государ, якого вони іменували хаканом, послав їх до Феофіла заради дружби. Вони запевнили Людовіка, ніби Феофіл просив його сприяти поверненню їх додому, тому що вони боялись повертатись землями варварських народів, через які перед тим дістались Константинополя. Імператор провів ретельне розслідування і, "вважаючи їх радше розвідниками в тій країні [Візантії] і в нашій, ніж послами дружби, вирішив про себе затримати їх до тієї пори, поки не пощастить дійсно з'ясувати, чи з'явились вони з чесними намірами, чи ні".Людовік одразу повідомив Феофіла про це, а також написав йому, що з поваги до нього прийняв послів росів приязно і, що коли вони виявляться достойними довіри, він відпустить їх і надасть можливість безпечного повернення на батьківщину; якщо ж ні, то з своїми послами відішле шведів перед очі Феофіла, щоб той сам вирішив, як з ними варто вчинити"3. На жаль, на цьому оповідь Бертинських анналів про послів від росів до Людовіка уривається, і вчені вже ніколи не дізнаються про їхню долю.Дослідники цього свідчення франкського джерела вважають, що підозрілість імператора Людовіка щодо послів пояснюється саме тим, що вони назвали себе шведами. Тоді варяги (а шведи становили значну частину цих войовничих вихідців із Скандинавії) спустошливими набігами завдавали величезної шкоди північному узбережжю Франкської імперії, і це не могло не викликати настороженості її государя. Бертинські аннали залишають враження, що ті посли від не відомого науці "хакана" дійсно могли бути вивідувачами, перед якими стояло завдання розвідати становище в тодішній столиці франків Ільдесхаймі.Історики здавна сперечаються стосовно того, хто був хакан народу рос, хто були ті роси і чому послами хакана стали шведи. Останнім часом більшість учених сходиться на тому, що їх надіслало східнослов'янське державне утворення в Середньому Подніпров'ї. Адже з пізніших джерел, зокрема із "Слова про закон і благодать" київського митрополита Іларіона, створеного в 30-х роках ХІ ст., відомо, що київського князя називали в урочистих випадках каганом, титулом, запозиченим від хозар. Так звали Володимира святого і його сина Ярослава Мудрого. Вибір руським хаканом послами шведів теж пояснюється задовільно. Адже, починаючи з часів київського князя Аскольда (кінець 50-х - 70-ті роки ІХ ст.), варяги служили київським князям насамперед як воїни, а ті з них, що володіли іноземними мовами, бували послами. Так, у текстах угод Русі з Візантією 911 і 944 рр. названо скандинавські імена частини послів.Історичні обставини появи послів руського хакана у Візантії, а далі у Франкському королівстві дають дослідникам підстави вважати, що їм дійсно були доручені розвідувальні функції. Тоді візантійський імператор Феофіл вів важку боротьбу з Арабським халіфатом і був змушений звернутись по допомогу до країн Європи, в тому числі й до Франкського королівства. Руське ж посольство до Феофіла можна пояснити намаганням сторін об'єднати зусилля у протидії Хозарському каганату, що противився насадженню християнства в Криму і Північному Причорномор'ї, які належали тоді Візантії. А заразом оцінити політичну ситуацію в регіоні.Важче пояснити причини поїздки руських послів до франків. Ймовірно, їм доручили познайомитись з далекою країною, про яку хакан русів не мав, мабуть, ніякого уявлення. Звичайно, історія середньовіччя знає багато прикладів виконання посольськими місіями розвідувальних функцій. Разом з тим, перебування руського посольства в Ільдесхаймі могло проходити під знаком установлення відносин "дружби" з франкським двором. Інформація ж, яку мали збирати посли, повинна була служити правильній політичній орієнтації Русі, що шукала зовнішньополітичних контактів.Однак державне утворення на чолі з хаканом, що надсилало послів до Візантії, а далі до королівства франків, історики уявляють собі в найзагальніших рисах. Інша річ - повідомлення нашого найдавнішого (з числа збережених часом) літопису "Повісті временних літ" про похід київського князя Аскольда на візантійську столицю Константинополь (руські книжники звуть його Царгородом) 860 р. і пов'язаний з ним епізод розвідувальної діяльності давніх русів."Повість" розповідає: "Пішли Аскольд і Дір4 війною на греків, і прийшли до них у 14-й рік царювання Михаїла. Цар же був у той час у поході на агарян5. Ці ж [руси] увійшли всередину Суда6, безліч християн убили і осадили Царгород двомастами кораблів ."7.Історики в один голос відзначали, що напад русів на Константинополь припав на час великих труднощів у суспільному та політичному житті візантійської імперії. Араби тиснули на неї і з Заходу і зі Сходу. Напередодні навали флоту Аскольда імператор повів 40-тисячне військо вглиб Малої Азії назустріч цьому ворогові. Одночасно він послав майже увесь свій флот до острова Кріт для боротьби з піратами, що стали тоді господарями Середземного моря і дошкуляли візантійським торговельним кораблям. Місто залишилось майже беззахисним, і в разі ворожого нападу городяни могли сподіватись не стільки на нечисленну залогу, скільки на могутність оборонних стін, яких до того не зміг здолати ніхто .Історики звернули увагу також на те, що велетенський залізний ланцюг на численних поплавках (зазвичай він перегороджував шлях до Золотого рогу) того дня, коли руські лодії наближались до Константинополя, не був напнутий, і тому Аскольдові човни безборонно увійшли до бухти. Здається, це єдиний випадок в історії Візантії, коли з невідомої причини ланцюг не був піднятий при наближенні ворожих суден. Навіть коли 1453 р. турецький султан Мухаммад обліг конаючий вже Константинополь, і тоді ланцюгом зачинили вхід до Золотого Рогу . Тому є підстави вважати, що Аскольд мав спільників у візантійській столиці.Названа тільки-но обставина, а також вибір Аскольдом надзвичайно сприятливого моменту для атаки на Царгород, дали привід ученим вважати, що київський князь перед походом зумів зібрати важливу політичну і воєнну інформацію. На таку думку наводять слова Никонівського літопису, що руси знали про відсутність імператора з військом у Царгороді. З цього можна зробити висновок, що Аскольдові було відомо й те, що в Золотому Розі не було візантійських кораблів, озброєних страшним "грецьким вогнем" - трубами, з яких під тиском викидали на 40-50 м підпалену суміш нафти, сірки і ще чогось. То була надзвичайно ефективна у морському бою зброя, від якої дуже потерпів флот київського князя Ігоря у 941 р.Одні історики писали про можливість союзу між русами і арабами, інші, - що похід 860 р. був узгоджений Аскольдом з Болгарським царством. Та нас цікавить інше: звідкіля київський князь довідався про вихід імператора з військом з столиці й відплиття грецького флоту до Середземного моря?Відомий візантиніст М.В.Левченко писав про те, що в Києві добре знали про всі найважливіші події, що відбувалися в Константинополі й Візантії. Такі відомості могли надходити від русів, що служили в імператорській гвардії, а також від купців, котрі постійно їздили великим шляхом "из Варяг во Греки", який з'єднував візантійську і руську столиці. Свідчення про службу русів у імператорській гвардії і війську з'являються в джерелах лише з часів княгині Ольги (944-964 рр.), що, втім, не виключає такої можливості для більш ранніх часів. А от купці дійсно бували частими гостями у Царгороді, про що злагоджено повідомляють і давньоруські й візантійські джерела. У грецькій столиці існував спеціальний квартал святого Мами, де був заїзжий двір для руських купців.З усього мовленого можна зробити висновок, що дипломатична практика східних слов'ян уже з перших її кроків "цілком певно вказує на традицію [у них] політичної розвідки"8. Несподіваність нападу Русі на Константинополь 860 р. доводить, що і в цьому разі зіграли свою роль вивідувачі, бо похід Аскольда слід вважати ретельно продуманою і добре до часу прихованою справою. Вигідний для себе мир із сплатою греками контрибуції, якого досяг унаслідок того походу руський князь, свідчить про вдалість усієї військової акції Аскольда.Той Аскольд був государем невеликого Київського князівства, розташованого у Середній Наддніпрянщині. Його економічний і військовий потенціал не міг бути особливо значним. Тому успіх походу 860 р. зайвий раз свідчить про велику, а в даному разі, мабуть, вирішальну роль зовнішньої воєнної розвідки.
Завантажити реферат