Ознайомлення з уже заповненою частиною історії хвороби. Перед тим як зустрітися з хворим, треба швидко переглянути історію хвороби або амбулаторну карту. Необхідно звернути увагу на анкетні дані. Відомості про вік, стать, національну належність, сімейне положення, місце проживання, вид діяльності та віросповідання важливі не тільки для отримання попереднього уявлення про життя хворого, але ці відомості можуть навіть допомогти сформулювати діагностичну концепцію. Звідки поступив хворий, ким він направлений і у зв'язку з чим? Під час ознайомлення з історією хвороби лікар може отримати цінну інформацію про встановлені раніше діагнози і проведене лікування. Одначе це не повинно заважати формулюванню нових діагностичних гіпотез.
Довколишня обстановка. Необхідно зробити обстановку зручною і неофіційною. Треба знайти місце, де можна було б сидіти з хворим віч-на-віч. Якщо лікар веде розмову недбало, притулившись до стіни, прямуючи до дверей або переступаючи з ноги на ногу, у хворого може зникнути бажання говорити. Такий самий негативний вплив справляє демонстрація своєї зверхності або навіть неповаги до хворого (наприклад, якщо ви починаєте опитування хворої, котра лежить на спині у положенні для піхвового дослідження).
Треба триматися від хворого на деякій відстані: не дуже близько, щоб уникнути непотрібної Інтимності, і не дуже далеко, щоб не ускладнювати спілкування. Хворим легше говорити, коли вони сидять поряд з лікарем, а не дивляться на нього через стіл, як через бар'єр. Якщо хворий не бажає більшого зближення з лікарем, він дасть йому це зрозуміти. Неабияку роль відіграє і освітлення. Не треба лікарю сідати так, щоб між ним і хворим знаходилось яскраве джерело світла або вікно. Лікар бачить хворого добре, але хворому незручно буде дивитися на лікаря. Необхідно опитувати хворого невимушене.
Поведінка та зовнішній вигляд лікаря. У процесі опитування хворий спостерігає за лікарем так само, як і лікар за ним. Бажаючи цього або ні, лікар своєю розмовою й поведінкою надає хворому інформацію про себе. Лікарю необхідно уважно ставитися до цієї інформації і контролювати її. Поза, жести, погляд, мова лікаря можуть виражати цікавість, увагу, розуміння, прихильність. Досвідчений лікар веде розмову спокійно, не поспішає, навіть якщо його час обмежений. Прояв роздратування, несхвалення, збентеження, нетерпіння або нудьга, а також стереотипна, поблажлива або іронічна мова заважають розмові. Про це не слід забувати не тільки у спілкуванні з хворим, але й під час обговорення його недуги зі своїми колегами.
Зовнішній вигляд також може сприяти налагодженню контакту з хворим. Лікар повинен бути охайним, пристойно вдягненим. У той самий час при спілкуванні з дітьми або хворими молодого віку треба уникати консерватизму в одязі.
Запис отриманих відомостей. Запам'ятати всі подробиці важко, через це лікар мусить робити для себе нотатки. Більшість хворих до письмової реєстрації повідомлених ними відомостей ставляться спокійно, одначе у деяких це може викликати недовіру. У цьому випадку лікар повинен з'ясувати причину їхнього занепокоєння й пояснити необхідність записів його бажанням бути точним. З часом лікар зможе записати більшу частину отриманої інформації (анамнез, стан хворого на момент огляду, сімейний анамнез, опис органів та систем) у завершеному вигляді в процесі розмови з хворим. Запис інформації не повинен відвертати увагу від хворого і позбавляти його Ініціативи в розмові. З'ясовуючи характер хвороби, психосоціальний анамнез та інші складні розділи історії хвороби, лікар повинен прагнути все докладно записати. Він повинен використовувати лише короткі вирази, окремі слова, дати. Коли розмова торкається делікатних питань, краще припинити запис.
Збирання відомостей про дане захворювання
Зустріч із хворим. Під час зустрічі з хворим потисніть йому руку, якщо це зручно. Звертайтеся до нього на ім'я або, якщо хворий не дитина чи підліток — на ім'я та по батькові. Для лікаря не тактовно звертатися до незнайомих хворих на прізвище або використовувати пестливе звертання, а також називати жінку похилого віку "бабулею", а матір хворого — "мамою". Відрекомендуйтеся і, якщо ви студент, поясніть хворому вашу роль.
Зручності для хворого. Лікар повинен бути уважним до хворого. У медичному закладі має бути відведено місце для верхнього одягу та інших речей хворого. Лікар зобов'язаний запитати, як почуває себе хворий І чи не поспішає він. Лікар повинен звернути увагу на такі ознаки дискомфорту, як незручне положення хворого, прояв неспокою. Нетривале чекання, поки хворий займе зручне положення у ліжку, сходить у вбиральню або попрощається з відвідувачами, може значно полегшити збирання анамнезу і скоротить час на заповнення Історії хвороби.
Початок розмови. Лікар повинен з'ясувати, що спонукало хворого звернутися до лікаря, які нові скарги (якщо вони є) і на що він хворіє (інколи пацієнт може прийти до лікаря для контрольного огляду і не бажає обговорювати деякі питання, що пов'язані зі здоров'ям, не пред'являє скарги і не страждає ні на яку хворобу). Треба починати з питань загального характеру, які дають повну свободу для відповідей: "Що змусило вас прийти?" або "Які у вас труднощі?". Після того як хворий відповів, запитайте знову, можливо, навіть декілька разів: "Що ще?". Після отримання відповідей необхідно спрямувати хворого для продовження розмови, попросивши його розповісти про свої скарги або, якщо з'ясується, що скарг багато, запитайте про одну із них: "Розкажіть мені про головний біль" або "Що вас найбільше турбує?" Поки хворий відповідає, лікар уважно стежить за напрямком його думки.
Надання ініціативи хворому. Багато хворих звертаються по допомогу з приводу досить простої патології. Одначе в інших хвороба може мати складні причини: ці хворі можуть тяжко переживати свою недугу, можливе лікування і те, хто їх буде лікувати. На самому початку опитування лікар ще не знає, з яким хворим має справу. З'ясувати це допоможе методика опитування, яка повинна бути такою, щоб хворий розповідав про себе невимушене. Якщо лікар перерве його своїми запитаннями дуже рано, то ризикує не почути від нього необхідних відомостей. Одначе лікар повинен слухати активно, звертаючи увагу на важливі симптоми, емоції, події. Це допоможе лікарю в подальшому спрямувати розмову таким чином, щоб хворий ґрунтовно описав свої відчуття. До заходів, що дозволять спрямувати розмову у потрібне для лікаря русло, належать заохочення, рефлексія, пояснення, співпереживання, конфронтація (протиставлення), інтерпретація (тлумачення) і запитання, що допомагають розкрити почуття й переживання.
Заохочення. Цей спосіб полягає в тому, що лікар своєю позою, поведінкою або словами спонукає хворого повідомити якомога більше, не конкретизуючи сказане. Саме по собі мовчання, якщо лікар уважно слухає, також може заохотити хворого. Нахилившись трохи вперед, дивлячись на хворого, вимовляючи при цьому: "Гм-мм", "Продовжуйте, будь ласка", "Я вас слухаю", лікар допомагає хворому продовжувати розповідь.
Завантажити реферат