У дотриманні етичних та деонтологічних вимог в екстремальних ситуаціях, і перш за все, в емоційній напрузі, яка передує операції, особливу роль "янгола-захисника" хворого і його рідних грає лікар-анестезіолог. Воно і зрозуміло, з погляду патофізіології маємо класичний емоційний стрес, коли як прояв адаптаційних реакцій збільшується синтез катехоламінів, підвищується артеріальний тиск, прискорюється пульс, змінюються інші показники нейроендокринної регуляції.
Зрозуміло, головне завдання фахівця на цьому відповідальному етапі лікування, поряд з вербальним впливом, — здійснення ефективної медикаментозної корекції. І тут вкрай потрібна "моральна асептика" (за висловом Й. Кассирського). Анестезіолог стикається з некерованим страхом хворого щодо застосування наркозу, хибним передчуттям фізичного дискомфорту чи навіть раптової смерті. Відтак, його тактика — то вдумлива деонтологічна праця з хворою людиною, а не просто з організмом у стадії вираженої патології. Зокрема, в пацієнта може переважати синдром іпохондричної чи тривожної депресії або, навпаки, анозогнозія — демонстративне нехтування відчуттям страху, переоцінка сили характеру та Індивідуальної больової витривалості, що аж ніяк не виключає шоку на операційному столі, зазначають А. Бунятян та співавтори. Відтак, лікар-анестезіолог ще до операції аж ніяк не повинен Ігнорувати вказані психологічні реакції, до того ж із соматичним компонентом. Автори зауважують, що хворим із наявністю депресивного синдрому доречно проводити пролонговану премедикацію — упродовж 3—4 днів перед операцією. Відтак, співчуття і жалість, вболівання за хворого, разом із потенціалом професійних знань — своєрідний деонтологічний наріжний камінь в анестезіології.
Ясна річ, окрім досконалого володіння технологією своєї спеціальності, анестезіолог повинен досить добре розумітися на тій галузі хірургії, де постійно співпрацює. Ці знання створюють взаєморозуміння в операційному залі. Хоча капітаном хірургічного корабля є хірург, однак деонтологічний та етичний штурвал у ці години знаходиться в руках анестезіологів. Знаменно, що найкваліфікованіші анестезіологи ніколи не гордують ні своєю персоною, ні високою технікою маніпулювання, і їх справжній морально-етичний здобуток у професійній тактиці — уявна "відсутність" в операційній, але фактична всепроникність в елементи подолання хвороби, психологічний і фаховий рух попереду хірурга.
Про представників служби знеболювання існує слушна думка, що саме цьому фаху повинні бути притаманні особлива чуйність, делікатність і відповідальність за хворого. Ідеться, зокрема, про ставлення до болю хворого. Навіть невеличкий розріз — уже операція. Сучасна анестезіологія виходить з позиції забезпечення повного знеболений за будь-якого хірургічного втручання, І у цьому ми вбачаємо красномовний етичний принцип.
Із вражаючою художньою силою про важливість і навіть необхідність тамування больових відчуттів говорили лікарі-письменники А. Чехов і М. Булгаков. Приміром, в оповіданні "Іменини" А. П. Чехов уперше застосував термін "больове життя". Це, на наш погляд, його непересічне лікарське відкриття. Йдеться про патологічні пологи. "Від болю та стогнання Ольга Михайлівна зтупіла. Вона чула, бачила, Іноді щось промовляла, але погано розуміла й усвідомлювала лише те, що їй боляче або зараз буде дуже боляче".
Про життя у стані болю пише у "Білій гвардії" й М. О. Булгаков. "Нескінченність, начебто хтось угвинчував у тім'я гвіздок. Все стало байдуже. Залишилось одне — аби щез біль". Маємо фактично дороговказ деонтологічних дій лікаря будь-якої спеціальності, якщо поруч страждає від болю хворий.
Якщо спробувати підсумувати ці спостереження і вимоги, дуже доречним нам здається висловлювання відомого хірурга-онколога М. М. Петрова, автора книги про деонтологію. "Деонтологічні міркування, — зауважував він, — повинні охоплювати всю хірургію (та й інші розділи лікарювання — Авт.). Відтак, стає зрозумілим: щоб стати повноцінним лікарем, потрібно прийняти на себе доброзичливе піклування не лише про тіло, а й про душу хворого".
Дуже великою трагедією, сильним переживанням для лікаря є смерть хворого. Та і загалом спілкування з родичами пацієнтів у медицині високого ризику, скажімо в кардіохірургії, потребує щирого такту і терпіння. Ось рядки Миколи Михайловича Амосова, хвилюючі й правдиві, з повісті "Думки й серце".
"Лави. Вже сидять рідні хворих. Вони завжди тут, окрім дуже холодних днів. Матері наших дітлахів. Є щасливі, є нещасні. Проходжу повз них з непроникним обличчям. Не можу я удавано посміхатися, коли в серці одна тривога. Ні, в мене вистачає й такту, й терпіння, проте без штучної теплоти в інтонаціях. Недобре, звичайно. Але ж мушу я якось захищатися від лиха, яке нуртує навкруги. Це над силу — вислуховувати їхні побоювання. Досить з мене хворих .
. Це морг, Така хатинка в глибині інститутського подвір'я, я йду на розтин . Стоять наші лікарі. Дехто з них мені вчора допомагав. Здається, досить сумні. Мені зле, коли в секційній сміються. Тут смерть .
У моєму розпорядженні десять хвилин. Це так мало. Я збільшую отвір у стінці аневризми, вичерпую згустки крові. Треба видалити долю легені, аби підійти до аорти. Це не вдається.
Жах. Не залатати, ні! Та треба намагатись. А раптом шви не витримають? Боже, дай чудо .
Пульсу немає!
Петро, Мар'я, Володька! Я закрию дірки в аорті, а ви відпустіть усі зажими. Ну, разом.
Ні, треба знову затиснути аорту й масувати серце. Адже воно ще б'ється.
Образливі слова. Я лаюся, тому що у відчаї. Я майже плачу. Я не хочу жити в цьому світі, в якому ось так вмирають дівчатка .
Йду в передопераційну. Я весь у крові. Голова порожня, руки безсилі.
Ні, ще не все. Є батько й мати .
Я підходжу до матері і намагаюсь її заспокоїти. Говорю якісь безпорадні слова . Потім батька й маму мовчки відвезли додому санітарною машиною, що вони там будуть робити, — не знаю".
Цю повість Миколи Амосова перекладено на різні мови, а його самого іменували иайсміливішим шукачем правди. Але ж це такий відвертий і тому такий хвилюючий деонтологічний монолог!
Яскравим прикладом лікаря-громадянина, лікаря — суспільного діяча і лікаря-патріота сьогодення є академік Любомир Пиріг. Він с автором численних медико-публіцистичних статей і збірника "Медицина і українське суспільство (1998), ініціатор і організатор конференцій "Медицина й українська культура" (1993), "Історія української медицини". Він був депутатом Верховної Ради України 12-го скликання, ініціював дві Всеукраїнські конференції з питань демографії, створення державної програми "Захист генофонду населення України".
У теоретичному обґрунтуванні медичної етики необхідно виходити із аналізу об'єктивних суспільних відносин, особливостей праці медичного персоналу, специфіки їхньої моральної відповідальності. Відомо, що об'єктом професійної діяльності лікарів с хвора людина. Відповідно до цього формуються своєрідні моральні якості, уявлення, які відповідають характеру такої діяльності. З цього приводу М. Г. Чернишевський зауважив, що якщо певні стосунки мають характер постійності, у людини, яка сформувалася під їхнім впливом, з'являються і своєрідні моральні звички. Специфіка медичної етики визначається не тільки тим, що лікарі мають справу зі станом здоров'я людини (бо до людини мають відношення і представники інших професій).
Завантажити реферат