Редакції прагнуть всіляко розширити авторський актив, а оскільки в їхньому розпорядженні є багатотисячні тиражі, це використовується досить ефективно: наприклад, в центрі сторінок згадуваних “Вістей .”, складених саме з листів, набирали великими літерами заклик: “Прочитали? Напишіть і ви про себе”. З цією ж метою редакції підтримують відкрито сміливі виступи активістів. Наприклад, у статті “Увагу до робсількорівського слова” засуджено діяльність директора - затискувача критики.
Згодом редакції переходять до більш складної форми співробітництва з робсількорами: починають давати їм редакційні завдання, причому всеукраїнська компартійна преса ставить їх в широкому аспекті:
“Справа громадського харчування, яке з кожним днем набуває все більшої гостроти, . є справою громадського характеру, громадським повинен бути й характер його організації . Справа ця дуже важлива і дуже бажано було б, щоби наша рабкорія й уся робітнича громадськість прийняли найактивнішу участь у обговоренні її на сторінках нашої преси “ (“Вісти .”, 1924 р., 3 квітня).
Ще більш красномовний приклад ускладнення форм і методів роботи з робсількорами - проведення, згідно з оголошенням в газеті, показового “суду” над трьома робкорами на сцені одного з театрів.
Якісно новий етап цього руху почався тоді, коли поширилася практика друкування листів під псевдонімами: “Рабкор Хмара”, “Жгучий”, або просто “Рабкор” (Вісти .”, 1924 р., 17 грудня). Це, з одного боку, дозволило редакціям збільшити гостроту публікацій - але, з другого, посилило безвідповідальність авторів листів. Конфлікти між ними та “героями” їхніх виступів переросли з рівня конкретних ситуацій на рівень політичної проблеми. Про це свідчить суперечка, що виникла під час Всеукраїнської наради про роботу на селі:
“Щодо роботи сількорів, яка викликала багато дискусій серед делегатів, тов. Холявський (зав. Оргінстром ЦК КП(б)У - авт.) зазначає, що думкою в його тезах про керівництво роботою сількорів не є обмеження їхньої роботи, як зрозуміли кілька делегатів, а саме керівництво. Сількори - це передовики сільського суспільства і треба, щоби своєю роботою вони дарма не дискредитували радянський апарат на селі. треба керувати сількорами так, щоби вони працювали на користь партії”. (Вісти .”, 1924 р., 5 грудня).
З даної невеличкої цитати можна зробити принаймні три важливих висновки. По-перше, сількорівський рух відчував опір не лише серед дійсних класових ворогів, а й серед нової радянської бюрократії - а отже, він ставав реальною силою.
Справа в тому, що рішення VIII з’їзду РКП(б) містять надзвичайно важливе положення, що дошкуляло як ворогам, так і партбюрократам: ”Лица или учреждения, о действиях которых говорится в печати, обязаны в кратчайший срок дать на страницах той же газеты деловое фактическое опровержение или же указать об исправленных недостатках и ошибках. В случае, если такое опровержение или указание не появится, Революционный трибунал возбуждает дела против названных лиц или учреждений”. Для місцевої влади, яку Ленін не любив і називав “худшим средостением между трудящимися и советской властью”, це положення ставало дуже обтяжливим саме з бурхливим розвитком навкологазетної активності. Виникала проблема керівництва: з чийого боку, на яких засадах, в чиїх інтересах? Відповідь давалася така: треба керувати на користь саме партії, а не місцевої верхівки. а інакше кажучи, місцевий радянський апарат не можна було дискредитувати “даром”, а тільки для користі справи усієї партії.
По-друге, в самому сількорівському рухові не все було беззаперечно, і проти нього велася обгрунтована критика. Інколи робсількори без дозволу партії дошкуляли тим, кого критикувати було не можна. Інколи друкували “недостатньо обгрунтовані” замітки. Поставало питання про підвищення рівня підготовки їх матеріалів. Дуже цікаво те, що проблема “заавторства”, яка з початком використання псевдонімів набула додаткових стимулів, ніяк не висвітлювалася в тогочасній компартійній пресі. Але про неї писали за кордоном, що свідчить про широке розповсюдження цієї ганебної як для вільної преси практики. Дещо в іншому часовому відтинку, в перші роки після ІІ світової війни, публіцист О. Горновий писав у емігрантській пресі:
“В совєтській пресі постійно роїться від усяких звернень, листів, телеграм, що їх, буцім, складають самі працюючі. Всім нам добре відома техніка складання і підписування таких звернень і листів. Привозять їх більшовицькі чиновники готовими з району і примушують підписувати на мітингах під прямим чи посереднім терором”.
Визначити кількісно, яка частина робсількорів дійсно писала свої матеріали до редакцій, а яка підписувала готовий текст “за автора”, нині вже не видається можливим.
По-третє, не все лишалося в порядку і в тому, що стосувалося “ідейної чистоти”: тут комуністам теж треба було пильнувати, адже сількори, як бачимо, навіть на партійних нарадах прагнули більшої волі для себе, а це могло бути й небезпечним: вихід з-під партійного контролю був одним з найнебезпечніших політичних злочинів тих і наступних часів.
Врешті значне збільшення кількості робсількорів почало вимагати вдосконалення організаційних форм і методів роботи. Та ж всеукраїнська газета ставить завдання на посилення цієї роботи: “Треба організувати робкорів і сількорів” - та пропонує конкретні форми: організуватися не навколо парткомів, а навколо своїх газет (Вісти .”, 1924 р., 14 грудня).
Вже наприкінці 1924 року редакція всеукраїнської газети мала підстави рапортувати про результати проведеної роботи:
“Наша преса стала дійсно масовою пресою, в ній беруть участь десятки тисяч робітників і селян. Якщо не так давно наші газети були агітаторами й пропагандистами переважно, то тепер вони стають справжніми “колективними організаторами”, адже десятки тисяч робітничих і сільських кореспондентів, робітничих і сільських читачів втручаються у наше будівництво” (“Вісти .”, 1924 р., 14 грудня).
Із зростанням кількісних показників рух зазнавав певних якісних змін. Головною з них слід вважати перехід від “сигналізування” до реальної політичної боротьби. По-перше, реорганізується робота редакцій у напрямку досягнення дієвості виступів робсількорів. У харківських “Вістях .” з’являється нова постійна рубрика “Отклики на статьи и заметки “Вістей”. В 1924 році такої рубрики тут не було, а в 1925-1927 роках вона вже з’являється раз на тиждень і навіть частіше, а зміст відгуків на критику, в тому числі й на сигнали робсількорів, носять конкретний, конструктивний характер (див., наприклад, “Вісти .”, 1927 р., 29 березня, 1 квітня і далі). Нічого подібного за цілеспрямованістю так звана “буржуазна” преса того часу не дала і, внаслідок роз’єднаності редакцій, непідпорядкованості їх одному центру, зробити була не в змозі, та й не вважала за потрібне. Вище понять дієвості й масовості тут ставилося поняття творчої свободи та незалежності.
По-друге, зміст виступів партійно-радянських газет все більше повертав у бік посилення класової боротьби. Замість вирішення проблем розбудови суспільства, у якому більшість населення була б економічно заможною та політично згуртованою саме на цьому підгрунті, курс партії все більше повертав на розпалення класової ненависті, цькування однієї частини народу на другу, на те, щоб утримувати населення в рівній злиденності. Робсількори, маса яких була саме пролетарями та незаможниками, з ентузіазмом взялися до знайомої справи викриття “класового ворога”. Один з тематичних напрямків - висвітлення тяжкого стану бідняків:
Завантажити реферат