Текст як модель комунікативного акту. Дипломна робота

1.3. Підструктури тексту як моделі комунікативного акту. Горизонтальна, вертикальна і глибинна будови Спробуємо дати схему комунікативної підструктури. Можемо уявити два її варіанти. Більш простий, освячений риторичною і поетичною традицією, варіант передбачає наявність у творі трьох частин: перша - забезпечує початок комунікативного акту і включення в нього читача - зачин, початок твору, вступ; друга - виконуюча власне інформаційне завдання - здійснює у свідомості читача мету, поставлену автором, - основна частина; нарешті свідчення про те, що комунікативний акт закінчений, що читач погодився з автором, а розрив в їх пізнаннях з теми твору знято - закінчення, висновки, післяслово. Комунікативний акт, звичайно, змодельований в творі, але важко казати, що твір в першому його варіанті досконало моделює мовленнєву діяльність читача. Навпаки, аналіз психологічних і пізнавальних процесів, які відбуваються у читача упродовж комунікативного акту, дозволяє казати про необхідність існування в творі членів-частин, які збуджують в свідомості читача стани, передбачені перебігом комунікативного акту. Вони й формують комунікативну підструктуру твору, яка усуває суперечність індивідуального і соціального, автора і читача, перш за все, в психологічному плані. Це підводить нас до другого варіанта комунікативної підструктури. Для подолання суперечності між ставленням автора і читача щ предмету твору, необхідно, як вже зазначалося привернути до твору увагу читача (слухача), потому викликати у нього інтерес до теми твору, після чого зуміти виробити відповідні погляди - підвести до рішення і, нарешті, дати поради чи інструкцію для здійснення відповідної дії. Це передбачає наявність в творі таких частин (за аналогією з синтаксисом назвемо їх його членами): ініціатора уваги та констататора спільності автора і читача, збудника інтересу, форматора поглядів, стимулятора дії. У реальному творі така структура помітна не завжди, оскільки на будову його впливає очікувана активність читача в процесі спілкування, що відбиває більший чи менший ступінь суперечності між. його свідомістю і свідомістю автора. Очікувана активність читача дозволяє автору, якщо твір стосується теми, до котрої у читача існує зацікавленість, одразу вести обговорення, тільки назвавши тему. Коли ж очікується, що читачі байдужі до теми, автор турбується про те, щоб привернути до неї їх увагу. Якщо у читачів вже сформувалися погляди, котрих дотримується автор - він присвячує твір лише їх подальшому розвитку. Нарешті, якщо користувачеві інформації необхідно отримати довідку, дається відповідь на інформаційний запит. У цьому випадку ні привертати увагу, ні зацікавлювати, ні переконувати немає необхідності. Основу твору звичайно становить його пізнавальна підструктура, це вертикальна будова тексту, його план. Але оскільки до вертикальної будови читач приходить через текст, читаючи його лінійно, розглянемо спочатку, як виявляє себе текст - модель комунікативного акту - в горизонтальній побудові. У комунікативному акті текст віднесений до дійсності, названої в темі і охарактеризованої в ремі, котра являє собою розумову операцію підведення - кадр змісту, відображення моменту дійсності[44], предикацію. При неявній предикації - при сполученні слів, "складанні змістів", - у згорнутій формі співвіднесені результати відображення дійсності і відповідні їм в мисленні значення, причому акт встановлення відповідності виведений за межі світлого поля свідомості. Тут ще немає усвідомленого мовцями висловлювання, але вже народжуються в сполученнях слів нові змісти, відсутні в окремо взятих значеннях слів. Змістові єдності - синтагми відповідають елементарним поняттям і уявленням як згорнутим судженням. Шляхом сполучення слів, в значення кожного із яких входить цілий ряд сем на рівні неявної предикації відбувається створення і нарощення змісту. При цьому, звичайно, взаємодіє тільки частина сем, інші відрубаються, і виникає новий найтонкіший зміст, який неможливо передати іншими способами. При явній предикації - віднесенні фрази до дійсності, - усвідомлюються темо-рематичні взаємини, наповненість конкретним змістом. Фраза це і є рівень, де чітко виявлена операція - "підведення", яка полягає у встановленні відношення, що містить суб’єкт, зв’язку і предикат - тобто судження. Якщо зміст сполучень слів виникає із поєднання сем, то зміст фрази народжується, як результат поєднання смислів слів. Ця особливість впадає у вічі, коли поміж розташованих поруч (не далі семи-восьми) слів відбувається утворення паразитичних (не передбачених автором) сполучень, в основі якого помічене М. Пещак явище коваріантності. Слова, поставлені поруч, дають нове ціле, навіть якщо автор відносив їх до різних сполучень. Читаючи текст одночасно на рівнях автора і читача, легко помічаємо можливість подвійної сегментації: "Вп’яте | в цьому році || відзначається День працівників морського і річкового флоту", "Він почав служити в 1951 році дільничним міліціонером. Немало з тих пір розкрито || злочинів | за участю і під керівництвом Петра Федоровича". (Однією рисочкою позначена сегментація, властива нормованій мові, двома - побутовій)[45]. Будова фрази, в особливості ж періоду, виразно відтворює будову думки. Особливо помітно це у паралельних синтаксичних конструкціях, котрі дозволяють підкреслити логічний бік висловлювання, коли однакові в чомусь за змістом висловлювання займають однакові позиції і це робить виклад думки чітким і прозорим. Як зазначає А.П. Коваль, якщо певні факти виступають в однакових конструкціях, то це сприяє їх об’єднанню під час читання, наштовхує на певні узагальнення, дає можливість зіставляти однакові, контраст чи нерівнозначні факти, охопити всю картину одним поглядом, виділити в ній найбільш суттєве. Паралельні синтаксичні конструкції дозволяють чітко сформулювати суму ознак певного явища, відмінності між явищами, диференціацію явищ[46]. У фразах, виражених складними реченнями, будову думки виявляють порівняльні конструкції типу "якщо ., то .", які використовують у доведеннях, різного типу міркуваннях, а також при веденні полеміки для порівняння авторських і цитованих думок. Чіткий розподіл кадрів в реченні або простих речень в складному дозволяє читачеві краще "розглянути" зображення. Збій в такому розподілі порушує нормальний хід комунікативного акту. Із визнання зображувального характеру тексту випливає й рекомендація: "Упродовж розвитку періоду . слід по можливості рідше змінювати точку зору, з котрої ви показуєте предмет, не відхиляти без належної послідовності уваги від однієї особи до іншої, від однієї сторони предмету до іншої"[47]. Деякі дослідники навіть, не маючи на увазі обговорювати зображувальний характер мовленнєвих конструкцій, звертають увагу на нього. Нагадаю аналіз Л. Булаховським формування композиційних рис літературних мов"[48], міркування В. Іцковича з приводу синтаксичної норми російської мови, присвячені неоднозначності мовних конструкцій"[49], пояснення А. Лурія про складність "семантичної інверсії"[50], більшість спостережень Б. Мучника над порядком слів[51]. Інакше і не може бути. Адже мета повідомлення - представити читачеві фрагмент дійсності під визначеним кутом зору. Інша справа, що в художніх текстах перед нами живопис, а в практичних - більш скупі та схематичні, графічні, сказати б, засоби. Таким чином, в горизонтальній побудові тексту привертають увагу три якості, які моделюють комунікативний акт: темо-рематична побудова за правилами мисленнєвої операції підведення; стихійне виникнення сегментації через сусідство слів; наявність визначеної спрямованості процесу зображення. Що стосується вертикальної будови тексту, то привертає увагу, що сприймання твору забезпечується порівневим перетворенням змісту в тезові фрази. Цьому сприяє побудова тексту за принципом "складуваної парасольки", коли нижчі рівні ніби "вставляються” вищі. Розглянемо ієрархію рівнів тексту в порядку розгортання інформації, тобто так, як звичайно будує повідомлення автор, і зворотньо до того, як сприймає його читач, поступово, на основі переозначень, підіймаючись до рівня твору. (Щоправда, автор будує своє мовлення не лише від спільної теми повідомлення до абзаців та фраз, але й під впливом використаних слів і словосполучень, абзаців перебудовує в процесі творення вже збудований текст. Однак, основний напрям для автора - від ідеї твору до його нижчих рівнів). Йдучи у вказаному напрямі, і орієнтуючись на зміст твору, ми виділимо передусім два самостійні рівні: рівень ідеї, поняття, теми, який представлений закінченим твором, і рівень тези, представлений блоком, частиною твору, котра могла б існувати і як самостійний твір. Самостійними ми називаємо ці рівні тому, що вони виступають чи могли б виступати як окремий твір, їх властивість - перебувати в оперативній пам’яті тільки в згорнутому вигляді, конспективно. В такому вигляді вони здебільшого зберігаються, пізніше і в довгочасній пам’яті. Перехід від блоку до блоку відбувається звичайно за допомогою композиційного вузла, в котрому підбивається підсумок попереднього блоку і називається тема нового. Композиційні вузли, у котрих у згорнутому вигляді представлено зміст попереднього і наступного - по черзі прочитання - блоків (або одного із сусідніх блоків) і вказано зв’язок між ними, - являють собою найважливіший механізм, який організує процес читання, місця згину в "складувати парасольці". З рівня сполучення слів автор ніби починає знову будувати текст в зворотному напрямі, подібно до того, як читач, засвоївши всі повідомлення, при перечитуванні по-новому сприймає його нижчі рівні. Цей поворот пов’язаний з тим, що внутрішня будова синтагми впливає на її зовнішні зв’язки. У цьому специфічно проявляється властивість, спільна змісту всіх рівнів - згадуваний вже принцип "складуваної парасольки". Повідомлення, блок, синтаксичне ціле, фраза і навіть сполучення слів дані, наче декілька разів: у згорнутому (заголовок повідомлення, композиційний вузол в блоці, абзацна фраза в абзаці, перший член фрази, головне слово в сполученні слів) і в повному вигляді (увесь текст). У той же час в слові у мові передбачено позиції, котрі можуть бути заповнені або навіть обов’язково повинні бути заповнені в тексті, і в цьому випадку воно виступає як елементарний композиційний вузол. Принцип "складуваної парасольки" здійснюється тим легше, чим менша кількість компонентів на вищих рівнях повідомлення (частин, розділів) і чим чіткіше виділені окремі "тези". Зв’язок через перші речення відповідних абзаців - можливо, єдиний спосіб, що органічно відповідає людській здатності сприймати значні, протяжні фрагменти мовлення (усного чи писемного). В рамках семантико-синтаксичного цілого думка отримує більш чи менш повний розвиток, але при цьому вона віддаляється від своїх витоків. Щоб почати нову думку (або новий аспект, чи новий поворот її), потрібно повернутися до початку, тобто до першого речення. Початкові речення слугують своєрідним двигуном сюжету, розвитку думки і основним засобом зв’язку поміж різними семантико-синтаксичними цілими. Ці речення виступають як основний засіб, що організовує і цементує текст, зв’язує його частини в одне ціле. В ієрархії речень, які будують текст, початкові речення різних семантико-синтаксичних цілих - це ключові, опорні пункти"[52]. Початок фрази також ніби ключ до неї. Підкреслити характер логічного зв’язку фрази з попередньою простіше за все, почавши фразу з відповідного сполучника. Сполучник, який стоїть на початку речення, забарвлює своїм логічним змістом все речення. Початок фрази слугує і для побудови протиставлення. Інакше кажучи, він допомагає розкрити будову змісту. Детермінуючі члени, які наводяться на початку фрази, належать не до граматичного підмета чи присудка, а до змісту фрази в цілому. Частіше за все вони стають її логічними підметами. В цьому виявляє себе боротьба поміж стандартною схемою передачі інформації, яка виражається мовною конструкцією, і процесом творчого мислення, яке втілюється в тексті. Таким чином, комунікативний вузол і схема "складуваної парасольки" - основа механізму читання по вертикалі. Третій вимір тексту - вглиб. Тут потрібно зупинитися на двох питаннях. Якщо зв’язок позначаючого і позначуваного в слові у мові має умовно-рефлекторний характер і мовний знак тому звичайно губить зв’язок із своєю початковою внутрішньою формою, то в тексті, у мовленні і справа стоїть інакше - його зміст будується вперше і унікальне. У людини, яка володіє мовою, є рефлекс на слово, але рефлексу на даний текст просто ніколи було виробитися. Тому в тексті повинно бути дещо, що поєднує зміст і експоненти, поміж котрими, повторюємо, немає рефлекторного зв’язку. Вглиб текст виглядає як двопланова, але тришарова структура. При цьому плани тексту (план виразу і план змісту) - явище двобічне, шари ж, експоненти, концепти, однобічні. Для виразу змісту використовуються слова і граматичні конструкції з їх експонентами і концептами. Шар же творення представлений концептами, які породжують в своєму сполученні зміст. Концепти, таким чином, слугують, ланкою, що поєднує план виразу і план змісту. Вони є означуваним для експонентів і означаючим для змістів. Ще Арістотель відрізняв помилки думки (тобто плану змісту, шару суті) і помилки мовлення, (тобто плану виразу). Якщо помилки думки належать виключно до плану змісту, то помилки мовлення, виникаючи в плані виразу внаслідок його мовної недосконалості, призводять до помилок (можливих для читача і непередбачених для автора) в плані змісту. До помилок мовлення Арістотель відносив: двозначність слів, двозначність конструкції, невірне поєднання, невірне роз’єднання, двозначність вимови, двозначність флексії. Неточності в мисленні відображають як особливості логічного процесу, так і психологічно обумовлені порушення у відображення дійсності. До них Арістотель відносив плутання запитань, коли - ми б сказали - в запитанні міститься пресупозиція невиявленого факту (навіть при відповіді "Ні!" на питання "Чи б’єте ви тепер свого батька?" зберігається передбачення, що раніше ви його били); перехід від вимовлюваного простого до вимовлюваного з обмеженням і навпаки, плутання випадкового з істотним (наприклад, "валеріанка марна при чумі, значить, валеріанка марний засіб"), помилки "не випливає", "після цього, -отже, через це", "підміна тези". Нерідко помилка виникає із зіштовхування прямих і непередбачених автором переносних значень слів: "Взяв камінець і засвітив ним в ліхтар", "Звір, втративши голову, кусає свій хвіст", "Заховав голову в долоні, намагаючись взяти себе до рук”, "Звірятко зрозуміло, що маленька дівчинка не найбільше зло для нього", іноді це несполучність експонентів, тобто власне текстової інформації й, наприклад, характеристика прізвища: Начальник відділення міліції Шахрай, директор лікарні Скоропостижна або ж назва стіннівки в лікарні-клініці "Клінічне життя", яке викликає асоціацію з терміном "клінічна смерть".