А. В. Гулига, відомий дослідник філософсько-лінгвістичної спадщини В. фон Гумбольдта, підкреслює як одну з чільних таку думку в теоретичній спадщині класика: “Народ – такий самий організм, як людський індивід”. Вона проходить червоною ниткою крізь усю творчість великого німця: зародилася в естетичних працях, потім сповнює його роботи з філософії історії [5, 20].
Погодимося з тим, що це – геніальний натяк, який сьогодні має вигляд досить умовного й тому не дуже точного.
Його зрозумів О. Потебня, який проголосив: “Протиріччя мовлення й розуміння вирішується, за Гумбольдтом, єдністю людської природи. (Воно не було б вирішено) . якби відмінність окремих осіб не була лише проявом єдності людської природи. Тим же пояснюється й протиріччя суб'єкта й об'єкта, свободи й необхідності” [15, 37].
Антиномія Потебні з'ясовує його позицію: “Мова стільки ж творення особи, скільки й народу” [15, 44].
Таким чином, масове розуміння слова є умовою розуміння взагалі, його формою, простором. Маса, що прагне розуміння, розпадається на кількість індивідів, а потім об'єднується в групи на аксіологічних підставах.
Є історичний і є порівняльний методи, шляхи дослідження; вони ж є основні істини науки. Але історичний – окремий випадок порівняльного, в якому дія відбувається в часі, а не в просторі. Отже, фактично лишається єдиний метод – порівняльний. Відтак, пізнання – дійсно порівняння. Про це писав О. Лосєв у знаменитій “Філософії імені” [12, 36 і далі].
Але народ – це передусім люди, а отже мова – це передусім мовлення. У Потебні мова взагалі відповідає середньому рівневі розуміння в народі [15, 47]. На нього й орієнтуються ЗМІ.
Відомий у всьому світі російський філософ і лінгвіст М. Бахтін пише з приводу дослідження розуміння слова у цих двох рівнях:
“Вербальна реакція – явище найвищою мірою складне. Воно складається з таких компонентів .
1) фізичне явище звучання промовлених слів;
2) фізіологічні процеси у нервовій системі, в органах мовлення й сприйняття;
3) особлива група явищ і процесів, що відповідають “значенню” слова та “розумінню” цього значення іншим (чи іншими). Ця група не піддається суто фізіологічному витлумаченню, адже явища, що до неї належать, виходять за межі ізольованого фізіологічного організму, передбачаючи взаємодію кількох організмів, таким чином цей третій компонент словесної реакції має соціологічний характер. Створення словесних значень вимагає встановлення зв'язків між зоровими, моторними, слуховими реакціями у процесі тривалого й організованого соціального спілкування між індивідами” [3, 19].
Створення невідомих комбінацій відомих речей відбувається тепер надзвичайно швидко. Власне, з ускладненням життя, зростанням темпів змінювання інформації цей процес має стабільну тенденцію до зростання.
Однак, продовжує Бахтін, і ця група компонентів цілком об'єктивна: адже всі ці шляхи й процеси, що служать для утворення словесних (тобто за межами одного організму) зв'язків, доступні об'єктивним методам, хоча й не суто фізіологічним.
“Складний апарат вербальних реакцій працює у своїх основних моментах і тоді, коли той, кого випробовують, нічого не каже вголос про свої переживання, а відчуває їх “сам собі” (там же); адже якщо він їх усвідомлює, то в ньому відбувається процес внутрішнього, (“прихованого”) мовлення (адже ми й думаємо, й відчуваємо, й бажаємо за допомогою слів: без внутрішнього мовлення ми нічого у собі усвідомити не можемо); цей процес такий же матеріальний, як і зовнішня мова.
Таке твердження викликає подив. Хіба думка не існує в ідеальному світі, лише проявляючись, промовляючись у світі матеріальному через письмо, мовлення тощо? Куди подівся “ідеальний світ думок”? Бахтіна вибачає тільки те, що він описує точку зору об'єктивістів у психології, але він робить це настільки некритично, що, здається, симпатизує їй та поділяє її.
Усе це поширює контекст дискусії щодо мовчазного діалогу читача з журналістом. Тут – больова точка поєднання суто індивідуального, настільки індивідуального, що навіть невисловленого, – з найширшим соціальним, охоплюваним пресою.
Тут починається безодня, в яку лінгвісти від Потебні до Штерна вважають за краще не заглядати, а філософи (такі, як Дільтей, Гадамер, Шпет) бачать у ній кожен своє.
Коли людина вперше вступає в ці процеси – так, у три компоненти, все й відбувається, як описав Бахтін. Але від частого занурення в них у свідомості індивіда формуються блоки реакцій, готові психосоціальні моделі, з якими свідомість оперує як з даностями, а вербальної форми набуває лише те, що є новим, що виявляється поза межами блоку – оті “5 W”, на яких стоїть уся журналістика: Who, What, When, Where & Why – відповідно хто, що, коли, де й навіщо.
Вживання вже відомого блоку без змін у цих “5 W” не має сенсу: застаріла інформація нікому не потрібна. Свідомість індивіда, а відтак і свідомості всіх, хто ознайомився з матеріалом, шукають саме “5 W” і байдужа до блоку, хоч журналістові треба час від часу й нагадувати публіці, що блок існує, не зруйнований новими інформаційними надходженнями й зберігає ті самі межі та сутність.
Звідси випливає, що кожного разу, коли “5 W” з'являється на додаток до вже існуючого блоку, відбувається надзвичайно складний процес їхньої обопільної асиміляції-дисиміляції. Те, що є поза блоком, – або ще не увійшло до нього як надто нове, або вже вийшло за його межі як застаріле, непотрібне (скажімо, інформація про виведення з кабінету міністрів країни одного з відомих посадовців, зняття певного типу ракет з бойового чергування через роззброєння тощо).
Особливого забарвлення вся справа оновлення блоку набуває, коли йдеться про “гарячі” події, про добре всім відомі соціальні колізії, коли ціле суспільство очікує подальшого розвитку гострого конфлікту. Кожен окремо, індивідуально, відстежує рух інформації, користуючись при цьому власними її джерелами з усіма їхніми особливостями.
Даність (а під нею ми маємо на увазі не лише джерело інформації, а й журналіста, і читача, кожен з них безсумнівно є даністю), сама в собі нескінченно складно структурована, потрапляє у нескінченність соціальних контекстів і породжує, здавалося б, безліч реакцій (як відомо, “скільки людей, стільки й ідей!”). Але ця нескінченність структурована, і реакція даності відбувається не в хаосі, а в структурі. Виникають певні типи реакцій, і вони піддаються вивченню, моделюванню, загалом - це робить справу не такою безнадійною.
Коли все всім добре відомо і кожен (серед усіх) тільки відслідковує зміни ситуації, настає певний автоматизм сприйняття й розуміння. Так людина, яка вперше скуштувала у ресторані, скажімо, салат з авокадо, у захоплено передає свої відчуття друзям: “М-м, який чудовий смак! А який запах!” Поза оцінкою залишилися інші, знайомі страви: тут не було про що згадувати.
Усе – спресоване у блок за умовною назвою “Посиділи в ресторані”. Новою була тільки ця страва. Саме її свідомість і відзначила для спілкування.
Завантажити реферат