41 Публіцистика О.Теліги
Серед вісниківців, які групувалися навколо націоналістичного журналу “Вісник”, за редакцією Дмитра Донцова, прославилась Олена Теліга як найзавзятіша патріотка, що своєю невичерпною енергією запалювала всіх охочих працювати для визволення України. Писала бадьористі вірші й публіцистику. Народилась О.Теліга 21 листопада 1907р. в Петербурзі, в родині Івана Шовгенєва (Шолгенєва), інженера в галузі гідротехніки, згодом професора Київського політехнічного інституту. У дитинстві Олена говорила тільки російською мовою, успішно вчилася французької, а української зовсім не знала аж до того часу, коли з матір’ю вночі 1923р. перейшла радянсько-польський кордон і незабаром опинилася в Подебрадах у Чехо-Словаччині, де викладав її батько. Тут вона склала матуральні іспити і 1925р. стала студенткою Українського педагогічного інституту ім. Драгоманова. Кубанець Михайло Теліга, за якого майбутня поетка вийшла заміж 1927р., остаточно навернув її до українства. Так плекана й розніжена панночка почала перетворюватися в завзяту революціонерку. Саме тоді й розгорнула свою діяльність ОУН. Закінчивши студії, Олена разом із Михайлом переїжджає до Варшави й поринає в кипуче літературне життя серед українських емігрантів, де вже зактивізувався Євген Маланюк. Ніяка імпреза (сходини, доповіді, вечірки тощо) не відбувалися без її участі. Тут же вона відчувала вороже ставлення з боку польських шовіністів до всього українського. Зате войовничі націоналісти зустрічають її з міцними обіймами. Власне на цей час припадає формування світогляду поетки, з’являються її перші поезії, публіцистичні статті тощо. Очолюючи 1941 року у Варшаві мистецьке товариство "Зарево", до складу якого входили В.Дядинюк, Б.Стелецький, С.Гординський, Е.Козак та ін., намагалася протистояти поділу національного руху на "опортуністів" та "революціонерів". Вона бачила, "нова влада" рушила в непський наступ на українські початкові школи у Холмщині та Підляшші, і збагнула: третьому рейху, що клопочеться власним "лебенсраум", не потрібна Україна як вільна держава. 31 серпня 1941 року від бандерівських куль у Житомирі загинули О.Сеник-Грибовський та М.Сціборський. З приводу цього була написана відозва, основним автором якої виявилась О.Теліга, яка кваліфікувала святотатське вбивство як "жахливі наслідки впливу чорного духа руїни". Саме вони роздирали націю зсередини і в добу козаччини та гетьманщини, і в роки УНР, розпорошували пасіонарну енергію, прирікали Україну на фізичне, моральне та інтелектуальне виснаження, чим легко користали агресивні та мілітарні сусіди. Тому О.Теліга закликала до братерства, яке "мусить завжди розкривати нам очі на те, що кожний вистріл всередині нації є найліпшою музикою для серця ворога, є для нього найбільшою радістю, ніж власний цільний вистріл, бо то є завжди музика, якої диригентом є він сам" ("Братерство в народі"). З вибухом німецько-радянської війни, О.Теліга нелегально перебирається до Львова, потім далі – до Києва – як організатор націоналістичного руху на Наддніпрянщині. У Києві, як керівник культурницької комісії ОУН О.Теліга перебрала на себе "Літературний додаток" газети "Українське слово" ведений М.Ситником, перетворила його на тижневик під свіжою і запальною назвою "Літаври" (з'явилося всього 4 числа), де публікувала твори українських письменників, замордованих у сталінських катівнях (Є.Плужник, Д.Фальківський, Г.Косинка, О.Влизько та ін.), знайомила киян з доробком літературної еміграції. Після закриття "Литаврів" стає головою новозаснованої спілки письменників, покладаючи на неї великі надії. Але невдовзі білогвардійські агенти, на службі німецьких окупантів у Києві, доносять нацистам про діяльність прибулих оунівців. Українську пресу в Києві закривають Поетична спадщина О.Теліги не велика, близько 40 віршів і приблизно 15 публіцистичних статей на дуже актуальні національні проблеми. О. Теліга палко викривала політику Гтлера щодо України, називаючи німецьких фашистів і всіх російських комуністів колоністами, загарбниками, ворогами української самостійності. 9 лютого 1942р. о 15-й годині О.Телігу, її чоловіка Михайла разом із Спілкою (близько 40 осіб) німці заарештовують й ув'язнюють в казематах похмурого будинку на Короленка, 33 (нині- Володимирська), відомого у 30-ті роки як осеродок НКВД, потім не менш злочинного гестапо. 21 лютого, разом із багатьма іншими (в т.ч. євреями, циганами й полоненими червоноармійцями), Олену розстрілюють у Бабиному Яру
42 Публіцистика Петлюри
Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 року в передмісті Полтави. Рід Петлюр, як по батьковій, так і по лінії матері був козацький, хоча батько його був приписаний до міщан. Мав також багато родичів духовного сану. Початкову освіту отримав у церковно-приходській школі рідного передмістя, потім вчився у Полтавській бурсі. Після закінчення бурси вступає до семінарії, де і починається його культурна і політична діяльність. Симон стає членом семінарської громади, а також 1901 року, брав участь у конференції Революційної Української Партії, створеної в 1900 році. Був делегатом студентського з’їзду від української семінарської громади. За революційно-націоналістичні настрої був виключений з інституту. В 1902 після селянських бунтів . йому з огляду на загрозу арешту, довелось виїхати з Полтави на Кубань. Там Петлюра певний час вчителює у Катеринодарі, та під керівництвом Щербини працює над архівами Кубанського Війська. Був діяльним в Чорноморській Вільній Громаді РУП в Катеринодарі, співпрацює у нелегальних виданнях РУП, що виходили у Львові, видає у Петербурзі “Областное обозрение и Вестник Казачих Войск”. Внаслідок своєї діяльності в грудні 1903 був заарештований на три місяці, після чого був випущений “на поруки”. Виїжджає до Києва, а звідтіля восени за кордон, до Львову. Там він повністю віддається партійній та журналістській праці в газетах “Добра новина” (Львів, 1903), “Літературно-науковий вісник” Львів, 1902-1907), “Селянин” (Чернівці, 1903, Львів 1904), “Киевская старина” (Київ, 1904). У грудні 1904 там відбулась конференція РУП, на якій обговорювалась справа об’єднання з Російською Соціал-Демократичною Робітничою Партією. Петлюра належав до течії, що не пішла на об’єднання. Після амністії в кінці 1905 року їде до Києва, потім назад, до Львова на з’їзд галицької української соціал-демократії, де виступає під псевдонімом Святослав Таґон, від Української соціал-демократичної Робітничої Партії. Яка стала називатися РУП. В цей час він друкується в часописах “Праця” (Львів,1904-1905), “Воля” (Львів, 1905), “Записки наукового товариства ім. Шевченка” (Львів, 1905). В січні 1906 виїздить до Петербургу, де редагує партійний орган “Вільна Україна”, але незабаром повертається до Києва. Влітку цього ж року Симон Петлюра стає секретарем щоденника “Рада”, а також до 1908 року є співредактором легального соціал-демократичного часопису “Слово”. Весь цей час поміщає свої статті в різні українські часописи та журнали. В кінці 1908 року знову виїжджає до Петербурга для заробітку, працює там бухгалтером, видає освітню газету “Образование”, але скоро переїздить до Москви. Там він одружується з Ольгою Опанасівною Більською, народжується його єдина дочка. В Москві від 1912 року Петлюра редагує “Украинскую жизнь”, журнал про українців і Україну російською мовою для інформування росіян про українські справи. 1913 року в Петербурзі видає “Голос минувшего”. Цього ж року побачила світ і його книга “Іван Франко – поет національної честі”, є співавтором праці “Галичина, Буковина, Угорська Русь”. Під час Першої світової війни Симон Васильович стає на працю до “Союза земель и городов русских”. Революція застає його в Мінську, і він зразу ж стає головою Українського Військового Комітету західного фронту. Як його представник прибуває в Київ на перший Всеукраїнський військовий з’їзд 22 травня 1917 року. Там його було обрано головою Українського Військового Генерального Комітету. Після створення у червні 1917 року Генерального Секретаріату, стає першим секретарем військових справ. Не погоджуючись з політикою голови Секретаріату Володимира Винниченка, цього ж року залишає посаду і виїздить на Лівобережжя. Тут Петлюра формує Гайдамацький Кіш слобідської України, і коли більшовицький уряд Росії оголосив війну Україні, на його чолі відзначається в боях, але був відкликаний до Києва, де наприкінці січня 1918-го вибухнуло більшовицьке повстання. Він особисто керував бойовими операціями для звільнення Києва від комуністів. Але перемога була недовготривалою. Під Київ вже підступала армія Муравйова і після завзятих, але нерівних боїв, українське військо мусило відступити на Житомир. Після Берестейського договору 1 березня 1918 року він із своїм військом перший ввійшов у Київ. Під час уряду гетьмана Павла Скоропадського займає посаду голови Київського Губерніального земства і Всеукраїнського союзу земств. Протягом всього року публікує статті і замітки на військові теми. Також в цей час виходить газета “Книгар”, видає збірник статей про діячів української культури – “Незабутні”.З вибухом повстання проти гетьмана обирається до складу Дерикторії УНР, одночасно очолюючи українську армію, як головний отаман. Вже в лютому 1919 року з боями відійшов з столиці. Після виїзду за кордон В. Винниченка, стає головою Дерикторії. Навіть об’єднавшись з Пілсудським проти Росії Петлюрі не вдалось уникнути поразки 1923-го року, він виїздить до Австрії, Польщі (в Варшаві видає 1923 року газету “Трибуна”), Угорщини, Швейцарії (цього ж року в Щепьорно виходить його книга “Сучасна українська еміграція та її завдання”). Восени 1924 оселяється в Парижі і організовує видання тижневика “Тризуб”, друкує під псевдонімом статті в українській еміграційній пресі. (1966 року в Парижі Націоналістичним видавництвом було видано його посмертну працю “Московская воша”. 25 травня 1926 року Симон Петлюра був застрелений більшовицьким агентом у Парижі.Окрему частину творчої спадщини Петлюри становлять промови, документи, відозви, накази, а також епістолярій. Тематику його творчості можна класифікувати таким чином: проблеми історії (“Причинок до історії переселення “турецьких запорожців” на Кубань”); охорона здоров’я, освіти і “Просвіти”(“На увагу просвітам”); національні та культурні проблеми (“Драгоманов про українське питання”); партійне життя (“Агонія царату”); війна (“Табор”); політологія і дипломатія (“Меморандум до Юзефа Пілсудського”), тощо.Про жанрове розмаїття публіцистики Петлюри свідчить той факт, що він успішно застосовував форму замітки і статті (“Про переоцінку”), есе і фейлетону (“До драми Шевченкового життя”), нарису (“Пам’яті Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)”) та інші.
Завантажити реферат