22 Преса ОУН-УПА у рр. ІІ Св. війни
23 роль преси у демократизацій сусп. після ХХ з’їзду КПРС
Дезорієнтована преса, буд.хрущовок, набуває популярності жанр репортажу/нарис, преса Брежнєва=преса Хрущова, “Жовтень”-спеціалізувався на викритті укр.нац.буржуазії
-
24 Дисидентський рух і його преса
Під дисидентством слід розуміти більш ширший розгляд політики, соціології, л-ри… Шістедисятництво-л-рно-мистецька течія. І. Світличний пише про містерію “Великий Льох”, яка була заборонена. Входить І. Драч, М. Вінграновський, В. Стус, В. Яременко, Є. Сверстюк. В основному це брошюри і листівки, які розповсюджували ОУН, УПА та УГВР. ОУН – “Ідея і чин”, “За укр. державу”, “Пропагандист”,”За Україну”; УПА – “Повстанець”, “Інформатор”, “Чорний ліс”, “Стрілецькі вісті”; УГВР – “Вісник”,”Президія”, “Самостійність”, “Бюллетень-бюро інформації УГВР” Офіційні і теоретичні органи -“Ідея і чин”, “Вісник”; видання для молоді: “На чатах”, “На зміну”; сатирично-гумористичні: “Лісовик”, “Укр.перець”; л-рні: “Чорний ліс”. Підпільні видання були не лише на Зах.Україні.
25 Преса в період перебудови
Підпільна преса – брошури, листівки, “Вісник України”. Почиинають писати про музику – рок, поп, - наркоманію, проституцію, ці матеріали подіяли як реклама. Читабельними стали виступи політиква. Основна риса – дезорієнтованість
26 Журналістика незалежної України
На 2000 р. – 6 тис. видань, 791 патент на електронні ЗМІ, забезпечується попит населення пресою (лише 20 % не має можливості читати періодику), маємо закуплену, переважно російську пресу. Можна прослідкувати прошарки населення за матеріальним становищем, розгалуженість преси, багато політики, питаня свободи слова тощо
27 Таборова преса – 3 хвилі
Тема таборів, полону. 3 хвилі: 1)період І Св. Війни (Угорщина, Австрія, Німеччина, Італія); 2)інтервенція армії УНР та УГА (Румунія, Чехія); 3) ІІ св. війна (Німеччина, Америка). 1 хвиля – “Вільне слово” (1916 р.) – Німеччина – 1900 таборів, Австро-Угорщина – 300, Болгарія – 17, Туреччина – 24, також були у Франції, Алжирі, Корсиці, Мароко тощо. “Союз Визволення України” (серпень 1914-1918), ідея належить А.Жуку та Б.Лепкому. “Вільна Україна” – звернення до Грушевського та Шептицького. Листопад 1912 А. Жук засновує “Укр. інформаційний комітет” – ідея незалежності. З початком війни => СВУ. СВУ фінансував укр громадян у таборах, допомагав звільняти укр. полонених, мав вісник (тижневик, ред. – М. Возняк, В. Дорошенко, О.Бачинський; теми – діяльність СВУ, життя на окупованих терр., становища у таборах, л-рна частина. Згодом був перейменований у “Вісник політичного і літературного життя”)
Раштадський табір, Німеччина часопис “Розквіт” друкує слова Воробкевича, переважно рукописні, один з найбільших накладів, рубрики “виїхав з Укр.”, був один з найпопулярніших завдяки своїм “Листкам” – “Л.розквіту”, “Метелик розквіту”, “Календар”. Друкувались статті, вірші, оповідання. Зальцведестський табір (Нім.) – наймолодший табір, Одноднівка “Нова зоря” (вийшла на Різдво), засновник Зинин Кузеля, 1500 примірників. Багато стінних газет – “Вільне слово”, “Селянин”, “Шлях”. Також була преса у таборах Австрії, Польщі тощо.
ІІ хвиля дуже близька до І, це преса УГА та УНР. Працювали Є. Бачинський, М. Вороний, Є.Маланюк, К.Поліщук, Петлюра, Левко Чикаленко, М. Шаповал, Іван Огієнко). Польша (Ланцутський, Щеп’ьорно, Кадіш – табори) – 85 журналів і газет, Чехія – 5 часописів, Румунія – 2 часописи, Єгипет – 1 часопис, Туреччина – переважно рукописні.
Тематика – за перемогу+внутрішньотаборові події тощо
28 “Спогади” та”Щоденник” Є. Чикаленка
Євген Харлампійович Чикаленко, меценат, який вкладав кошти у видання перших українських газет та журналів («Громадська думка», «Селянин», «Рада», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада»); фінансував діяльність заснованого наприкінці ХIХ ст. у Львові Наукового товариства імені Тараса Шевченка, що стало, по суті, українською академією; підтримував матеріально письменників — Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського; збудував у тому ж таки Львові Академічний дім для студентів — вихідців із Наддніпрянської України. Народився 9 грудня 1861 року, навчався спочатку у місцевого священика, а потім у пансіоні в Одесі, згодом перейменованому у прогімназію. Євген Чикаленко опинився в самому епіцентрі активного громадського життя повітового міста. У будинку секретаря поліції збирався гурток, який за своїм характером дуже нагадував Київську Громаду. І не дивно: душею його — разом з Іваном Тобілевичем — був лікар Панас Михалевич, людина, близька до Михайла Драгоманова, приятель професора-історика Володимира Антоновича. Чикаленко обертався в цьому колі цілих шість років, з 1875 до 1881-го, — аж до свого від’їзду в Київ, де він мав намір вступити до університету бодай на правах вільного слухача. У Києві знайомиться з тогочасною інтелігенцією, за зв’язок з якою його невдовзі зашлють на 5 років у Перешори. У Перешорах Є.Чикаленко зайнявся сільським господарством. Причому — з грунтовністю науковця! Недарма ж перед тим він три роки був вільним слухачем природничого факультету Харківського університету. Наслідки не забарилися: з’явилися солідні прибутки, а вони, в свою чергу, давали змогу купувати нові земельні ділянки. Набутий досвід молодий господар виклав у брошурі «Розмови про сільське хазяйство», назви розділів якої свідчили про її прикладний характер: «Чорний пар», «Худоба», «Сіяні трави», «Виноград», «Сад», «Як впорядковувати сільське господарство в полі» . Але громадські справи, український рух усе більше й більше затягували Євгена Чикаленка у свій вир. У 1899 р. він придбав землю й садибу в селі Кононівці, що неподалік від Яготина. Це та сама Кононівка, полям якої присвячено відому кожному десятикласнику новелу М.Коцюбинського «Intermezzo» . Восени 1900 р. Є.Чикаленко купує будинок у Києві на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, 91) і вступає до Київської Громади, таким чином потраплючи в одне коло, з В.Науменко, В.Антонович, К.Михальчук, М.Старицький, О.Пчілка, Я.Шульгин, М.Лисенко, П.Житецький, М.Василенко, І.Стешенко . «Це був цвіт тодішньої київської старшої української інтелігенції», — писав згодом Є.Чикаленко. Будинок Чикаленка на Маріїнсько-Благовіщенській став осередком українського культурного й громадсько-політичного життя Києва. Тут відбувалися з’їзди Загальної Безпартійної Української Організації, що ставила за мету об’єднання «всіх свідомих українських елементів». Тут народжувалися ідеї, які ставали реальними справами (так було засновано видавництво «Вік», книгарню журналу «Киевская старина»). Рада Загальної Організації і справді виконувала функції «таємного уряду», метою діяльності якого було українське відродження. Тут, у будинку Євгена Харлампійовича, влаштовувалися літературні суботи, на одній з яких, до речі, з’явився й студент Володимир Винниченко, — його дебют у літературі відбувся з легкої руки господаря дому . Садиби в Перешорах та Кононівці не спопеліли у вогні «аграрних рухів»: Євген Харлампійович умів ладити з селянами . А потім почалася «страшна столипінська реакція» з її «чорними сотнями», неприхованою неприязню до «інородців» . І ось за цих обставин, скориставшись Маніфестом про конституцію (17 жовтня 1905 р.) Є.Чикаленко береться з друзями видавати українську щоденну газету! Так з’явилася «Громадська думка», а згодом — газета «Рада», без якої Євген Харлампійович не уявляв свого життя. «З смертю газети настане і моя духовна смерть, — писав він В.Винниченку у липні 1908 р. — Як український Дон Кіхот я помру. Заховаюсь в селі, аби не бачить свідомих українців, не чуть про їх, одним словом, вернусь в «первобытное состояние» запеклого сільського хазяїна, який окрім чорного пару, нічого й не знав і нічим не цікавився .» З часом усе наладилося, але почалися події, які перевернули догори дном всю Росію.Війна застала Є.Чикаленка в Криму — в Алупці він мав ділянку землі і «віллу». «Раду» закрили. Російське військо увійшло в Галичину, звідки почали виселяти тисячі українців. Кого куди: на землі Східної України, в «Сибір неісходиму» . М.Грушевського арештували й відправили в Симбірськ. Чикаленку, якого охранка вважала одним із вождів «мазепинців», теж довелося переховуватися, кочуючи з місця на місце. Але в 1916 р. він усе ж зумів відновити видання газети, яка відтепер називалася «Нова Рада» (виходила аж до 1919 р., коли Україну окупували більшовики).У часи УНР Є.Чикаленко був прибічником гетьманату. «Будемо дотримуватись погляду, що гетьманство — найбільш відповідна форма державного устрою для України», — писав йому в квітні 1921 р. історик Дмитро Дорошенко, недавно ще — один із членів уряду П.Скоропадського. Обидва вони, і Чикаленко, й Дорошенко, різко засуджували ініційоване Винниченком та його прибічниками антигетьманське повстання восени 1918 р. В американських архівах мені трапився до рук лист Чикаленка до Льва Ганкевича, датований листопадом 1919 року, в якому відчувається гострий біль щойно пережитої національної поразки: «Ні ви, ні Винниченко не в силі виповнити єдиного тепер мого бажання — вернути українську Державу, яку він, сподіваючись всесвітньої соціалістичної революції, розвалив, організувавши вкупі з есерами повстання наперекір постанові Київського ЦК Української соц-дем. партії, ЦК партії есерів, взагалі більшості Національного Союзу, саме тоді, коли ми вже мали половину своїх портфелів. Намовили амбітного Петлюру та неосвідомленого Коновальця, і тим примусили безвольного Скоропадського заключити другий Переяславський договір . В результаті замість укр. держави в її історичних формах ми матимем, як я передрікав Винниченкові, «единую большевистскую», а нарешті й «единую черносотенную» Росію».Цього листа Чикаленко писав, живучи якийсь час у Перемишлі: як і тисячам українських інтелігентів, йому довелося втікати від більшовицького режиму, стати емігрантом. Євген Харлампійович опинився в Чехословаччині, потім в Австрії (з 1920). Всі його життєві плани — поруйновано. Маєток у Перешорах він заповідав під сільськогосподарську школу, будинок в Алупці після смерті господаря мав стати дачею для українських письменників . Не судилося. Події розгорталися за законами драми. 1922 року Чикаленки жили в селі Рабенштайні в Австрії. Становище їхнє було таке відчайдушне, що українська нью-йоркська газета «Свобода» змушена була 13 червня 1922 р. звернутися до «добрих людей» серед «американських земляків» із воланням про допомогу, передрукувавши повідомлення одного львівського часопису, в якому йшлося про те, що «відомий наш діяч Евген Чикаленко опинився в тяжкім, просто безвихіднім становищі. Здавна хворіючи, він в останнім часі дуже надвередив своє здоров’я і якщо не піддасться операції, то життя його в небезпеці. Тим часом матеріяльні засоби старого заслуженого діяча, одного з фундаторів «Академічного Дому» й добродія Наукового тов. Ім.Шевченка, такі, що рішучо на се не позволяють. Чикаленко та його жінка дуже бідують на еміграції. Старий збирає дрова в громадськім лісі, а жінка ходить на фабрику о 6 тій рано. І от недавно, підважуючи в лісі важке дерево, старий підорвався і лежить тяжко хорий, без догляду . Треба б старому зробити операцію, але на клініку й лікуваннє у нього грошей нема». «Добрі люди» таки знайшлися, і незабаром Євгену Харлампійовичу зробили дві тяжкі операції на шлунку. Проте жити йому все ж залишалося недовго. 1925 року Чикаленки переїхали до Чехословаччини: у подєбрадській Українській господарській академії колишньому видавцю «Ради» дали скромну посаду голови термінологічної комісії. А в червні 1929-го Чикаленка не стало. Помираючи, він просив, щоб прах його розвіяли в Перешорах, розуміючи, звісно, що статися це може тільки тоді, коли Україна знову стане вільною .
Завантажити реферат