У розрiзi нацiократична українська держава уявлялася Сцiборському так: народнi маси беруть участь у громадському та полiтичному життi через представництво в органах мiсцевої самоуправи та в синдикалiстських органiзацiях. Держава за адмiнiстративним принципом має подiлятися на краї, повiти й громади, що керуються власними органами самоуправи. Вибори до останнiх вiдбуваються на засадах прямого, загального, рiвного й таємного голосування. У всiх ланках адмiнiстративного подiлу є також загальнодержавнi, адмiнiстративнi, господарськi та iншi установи, що виконуватимуть своє призначення пiд безпосереднiм керiвництвом державного уряду.
Законодавчою установою є Державна Рада, яка обирається за тими ж принципами, що i мiсцевi, з кандидатiв, визначених синдикатами. На чолi нацiї та державної органiзацiї стоятиме Голова Держави.
Отже, перед нами дещо примітивна, але цiлком ймовірна схема державного устрою. До речi, її елементи (скажімо, представники президента на мiсцях) запозичувалися свого часу режимом Леоніда Кравчука, а про iншi (цiлковите обмеження прав Верховної Ради), здається, мріє нинішній. Єдине, що перетворює плани Сцiборського на явну утопiю — це, як ми вже зазначали, спрощене тлумачення процесiв формування української нацiї.
Сцiборський декларував, що ОУН змагається не за панування над нацiєю — «лише за панування самої нацiї — ось мiсiя, що перед нею стоїть i стоятиме органiзований нацiоналiзм»24. Однак згодом, коли фашистськi режими в європейських країнах ще бiльш змiцнiли, ОУН вiдкинула будь-якi реверанси щодо свого слугування народовi.
5. Трансформації «інтеґрального» націоналізму
Стрижнем полiтичної програми ОУН стала монопартiйнiсть, тоталiтаризацiя усiх державних структур. На її Другому Великому Зборi, який вiдбувся 1939 року в Римi, мiж iншим, зазначалося, що в новiй Українi, побудованiй на засадах донцовiзму, «iснування полiтичних партiй буде заборонено. Єдиною формою органiзацiї населення Держави буде ОУН — як пiдстава державного ладу й чинник нацiонального виховання та органiзацiї суспiльного життя»25.
Зазначимо вiдразу, що держави своєї «iнтеґральнi» нацiоналiсти не створили. Правда, 30 червня 1941 року бандерiвське вiдгалуження ОУН спробувало проголосити в окупованому нiмцями Львовi «вiдновлення української державностi». Проте така «самостiйнiсть» не сподобалася новiй владi. Як згадує на сторiнках журналу «Самостiйна Україна» (Чiкаґо, США) один з очевидців подiй, присутнiй на проголошеннi абверський офiцер Кох «зборiв не вiтав, говорив щось грiзно й накiнець заявив: «Будете робити те, що вам скаже нiмецький уряд»26. Оскiльки ж бандерiвцi не поспiшали виконувати волю окупацiйних властей і розпускати створений ними «уряд», нiмцi просто розiгнали його менш нiж через два тижнi з дня проголошення «незалежностi». Так сумно закiнчилися державницькi змагання послiдовникiв Д.Донцова.
Тiльки в серпнi 1943 року, коли бандерiвцi на власному досвiдi переконалися, що, по-перше, зазнала краху їхня орiєнтацiя на гiтлерiвський фашизм, а, по-друге, українці у своїй абсолютнiй бiльшостi не схильні йти шляхом, вказаним автором «Нацiоналiзму», вони змінили акценти. Саме тодiIII Надзвичайний Збiр бандерiвського вiдгалуження ОУН прийняв нову програму, докорiнно вiдмiнну вiд донцовських постулатiв. Цiкаво, що зауваження Донцова до нової програми ОУН(б) на зборi не були взяті до уваги.
У цьому документi, зокрема, зазначалося, що «органiзованi українськi нацiоналiсти борються за iнтереси українського народу, i тому їм чужi є всiiдеї панування над народом .
ОУН бореться за свободу друку, слова, думки, вiри i свiтогляду. Проти офiцiйного накидування суспiльности свiтоглядових доктрин i догм . За повне право нацiональних меншостей плекати свою власну по формii змiсту нацiональну культуру . За рiвнiсть всiх громадян України, незалежно вiд їх нацiональности, в державних та громадських правах i обов’язках»27.
Отже, український рух за незалежнiсть пішов новими, не передбаченими Д.Донцовим, шляхами. Спочатку це була лише декларацiя про намiри — адже вихованi на «Нацiоналiзмi» люди не могли вiдразу відкинути свої погляди. Але основна iдея нацiонально-визвольної боротьби українського народу рiшуче змiнилася. Замiсть тоталiтарних засад «iнтеґрального» нацiоналiзму її головним змiстом стали принципи загальнолюдських прав i свобод, у тому числii нацiональних. На думку М.Сосновського, «зв’язок мiж iдеологiєю українського нацiоналiстичного руху та iдеологiєю «чинного нацiоналiзму» можна б графiчно подати в формi двох лiнiй, якi виходять з рiзних пунктiв i на окремому вiдтинку майже сходяться чи одна одну перетинають, щоб незабаром цiлком вiдділитися. Протягом 40-х рокiв цей зв’язок остаточно перервався, причому розвиток української нацiоналiстичної думки пiшов своїм властивим їй шляхом, а розвиток iдеологiї «чинного нацiоналiзму» припинився та фактично зупинився на писаннях самого Донцова. Всi цi нацiоналiстичнi автори, якiiдейно хотiли втриматися в межах, визначених iдеологiєю Донцова, не внесли до цiєї iдеологiї нiчого нового i справдi ориґiнального. Тi ж автори, якi вийшли за межi безкритичного наслiдування Донцова, не тiльки з ним рано чи пiзно розiйшлися, але навiть стали на позицiї, цiлком протилежнiiдеологiї «чинного нацiоналiзму»28. Цi слова варто нагадати тим нашим співвітчизникам, якi своє справедливе невдоволення життєвими незгодами прагнуть вгамувати пiд iнтеґральним штандартом Донцова. Замiсть творчих iдей, спрямованих на побудову незалежної держави, вони знайдуть там лише iнструмент для її чергової руїни.
Завантажити реферат