Проте вiн не брав до уваги того, що, скажімо, у Нiмеччинi та Iталiї XIX століття нацiоналiзм взагалі поєднувався з боротьбою за загальнолюдськi права i свободи, якi ставилися на перше мiсце. До того ж населення цих країн було переважно мононацiональним. Цi суттєвi чинники були проiгнорованii нацiональна iдея у викладi М.Мiхновського не знайшла на початку столiття широкого визнання серед українства.
В серединi 20-х рокiв ці iдеї трансформувалися у рух, що виник на захiдноукраїнських землях, якi увiйшли до складу Польщi. Його iдеологiєю став «iнтеґральний», або чинний нацiоналiзм, автором якого був Дмитро Донцов.
2. Головнiiдеї чинного нацiоналiзму Дмитра Донцова
На початку своєї полiтичної та публiцистичної дiяльностi Донцов вiддав данину соцiалiстичним iдеям i навiть входив до української соціал-демократичної партії. Але ще перед Першою свiтовою вiйною у його творчостi з’явилися виразнi антиросiйськi тенденцiї, які зміцнювалися паралельно із відштовхуванням Донцова від товаришів по партії. Вiн наголошував на небезпецi для України наслiдувати приклад пiвнiчної сусiдки й закликав українство повернути очi на Захiд.
На основi цього висновку Донцов пропонує пов’язати геополітичне майбутнє України з Нiмеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, напередоднi очевидного конфлiкту цих держав з Росiєю та її союзниками вiн закликав (у разi поразки останнiх) до створення в межах Австрiйської iмперiї «Українського коронного краю».
Донцов постiйно застерiгав українських полiтикiв вiд захоплення соціалістичними iдеями, що надходили з передреволюцiйної Росiї. «Рiвнiсть рабiв перед сильним володарем i паном, — писав вiн після подій революцій 1917 року, — уходила за рiвноправнiсть вiльних громадян, i леґенда про «демократичну Росiю» робила формальне спустошення серед вульґарно думаючої маси. До того прилучалася нова леґенда — про Росiю — носительку полiтичного i суспiльного поступу. Iмпульсивна гра сил у варварськiй, неукермованiй суспiльности, природний вибух незадоволення у деспотично правленiм краю — бралося за прояву колосальної духовної енерґiї, безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою органiзму — за ознаку його вiдпорности й великої життєвої сили»4. До речі, задавно намальовану Донцовим картину ми, фактично, можемо спостерігати й сьогоднi.
Вступаючи в третє десятилiття XX сторiччя, Україна опинилася в дуже складнiй ситуацiї. Галичина була у складi Польщi, в якiй режим Пiлсудського проводив жорстоку полiтику щодо української етнiчної меншостi. Значнi українськi територiї вiдiйшли до Румунiї та Чехо-Словаччини. Українська «державнiсть» у всiм вiдомому виглядi постала в формi УРСР. Звичайно, говорити про те, що ця псевдодержава могла самостiйно вирiшувати питання створення громадянського суспiльства й повноцiнної нацiї ми не маємо жодних пiдстав.
Нелегку кризу переживала українська державницька iдея в середині 20-х років. На думку Донцова, її демократична модель була скомпрометована непослiдовною, великою мiрою руїнницькою полiтикою Центральної Ради, а монархiчна — такими ж дiями гетьманського уряду Скоропадського. Необхiдно було знайти новiiмпульси для реанiмацiї волi українського народу до суверенностi. Цiiмпульси мали народитися в умовах, коли дедалi бiльшого поширення набували iдеї тоталiтаризму, що їх уособлювали насамперед росiйський бiльшовизм, iталiйський фашизм та нiмецький нацiонал-соцiалiзм. Політичні успiхи цих радикальних рухiв у своїх країнах давали змогу сподiватися, що внесення їхніх основних постулатiв до стратегiчних концепцiй будь-якої нацiональної iдеї матиме позитивнi наслiдки. Ставку на це зробив i Д.Донцов, який з 1921 року проживав у Львовi. Квiнтесенцiєю його теоретичних розробок став вiдомий твiр «Нацiоналiзм»5.
Як і раніше, публіцистично застосовуючи ідеї філософського ірраціоналізму — Шопенгавера, Гартмана і особливо Ніцше, а також інших філософів — до України, автор «Нацiоналiзму» закликав раз i назавжди вiдмовитись вiд рацiонально осмисленого свiтосприйняття. Натомiсть пануюче мiсце в ньому мала посiсти воля до життя6. Виявлення волi, інтерпретував Донцов ідеї «філософії волі», «це ніщо iнше, як насолода розросту, виступлення поза власнi границi»7. Бо «експансiя — не тiльки самоутвердження власної волi до життя, а й заперечення її в iнших»8.
Завантажити реферат