Стратегії внутрішньополітичного розвитку України

СТРАТЕГІЇ

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

1. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

1.1. Еволюція політичної системи в Україні

Протягом десяти років незалежності у політичній системі України відбулися суттєві зміни. Ці зміни полягали у пере­ході від радянської влади до демократичної форми розподі­лу влади або, точніше, владних функцій.

Для розуміння змісту цього переходу необхідно усвідомлю­вати, що радянська система була лише прикриттям для реаль­ної влади Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС) та її філії в Україні — Комуністичної партії України (КПУ). Тоб­то КПРС, незважаючи на свою назву, була не стільки партією, скільки органом державної влади, що її було закріплено у ста­тті 6 Конституції СРСР. Причому влада КПРС—КПУ мала то­талітарний характер і монополію на державну ідеологію, а то­му в умовах політичного плюралізму функціонувати не могла, що й призвело у кінцевому підсумку до її краху.

Таким чином, радянська система з адміністративного погля­ду поділялася на дні складові: власне радянську владу, тобто владу Рад та їхніх виконкомів, Ідо становило лише ширму, та владу партійних комітетів — від ЦК КПРС до республікансь­ких, обласних, районних та міських комітетів, що були консти­туційними органами державної влади в СРСР. Це розуміння не­обхідне для того, щоби правильно називати ті трансформаційні процеси політичної системи, які відбулися згодом в Україні.

Послаблення влади КПРС—КПУ в Україні сталося з відмі­ною статті 6 Конституції СРСР. Повністю владу КПРС—КПУ в Україні було ліквідовано у серпні 1991 р. згідно з Указом Президії Верховної Ради України від 26 серпня 1991р. «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України» [1].

Стратегії розвитку України: теорія і практика

Це була не просто заборона політичної партії — це була заборо­на органу державної влади. Відповідно, вся повнота державної кла­ди на території України перейшла до Рад, які до того лише прикри­вали реальну владу КІІРС—КПУ та їхніх виконкомів, які до того лише реалізовували партійні рішення. Зрозуміло, що така ситуація довго тривати не могла, оскільки радянські органи завжди були ли­ше ширмою і не були пристосовані до управління суспільством.

Цим починається перехід від радянської влади до демократи­чної форми розподілу владних функцій в Україні. Цей шлях не був простим і прямолінійним. На цьому шляху українське суспі­льство зазнавало прогресу та відступів, перемог та поразок.

Після ліквідації КПУ в Україні створився вакуум державної ви­конавської влади. Виконкоми Рад усіх рівнів формувалися як ви­конавчі органи відповідних Рад, тими ж Радами створювалися, їм же звітували. Неможливість управління державою за таких умов стала очевидною після скасування компартійної вертикалі. Але ще раніше, 5 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила низку за­конів — Закон УРСР «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції Української РСР» [2], Закон УРСР «Про ^™/ Президента Української РСР» [3|, Закон УРСР «Про вибори Президента Української РСР» [4]. Ці закони заклали ос­нову демократичного перетворення політичної системи України. Перші вибори Президента України відбулися 1 грудня 1991 р. вод­ночас з Всеукраїнським референдумом про підтримку Акту прого­лошення незалежності України. Першим всенародно обраним Пре­зидентом України став тогочасний лідер України Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук.

Президент України виступає ініціатором створення президен­тських структур на місцях. У 1992 р. в Україні було запровадже­но місцеві державні адміністрації та інститут Представників Пре­зидента України — голів місцевих державних адміністрацій. Це стало наступним після запровадження інститут президентства в Україні кроком до встановлення в Україні демократичної форми правління та до ліквідації радянської влади у власному деідеоло-гізованому значенні цього поняття. 5 березня 1992р. Верховна Рада приймає внесений Президентом України проект як Закон України «Про представника Президента України» [5]. 14 квітня 1992р. Президент України видає Указ «Про Положення про міс­цеві державні адміністрації» [6|. Цей Закон передбачав розподіл між сферами державного управління та самоврядування, а Поло­ження регламентувало діяльність новостворюваних адміністра-

Розді.І II. Стратегії внутрішньополітичного розвитку України

цій. До сфери державного управління було віднесено адміністра­тивно-територіальні одиниці — область та район. До сфери само­врядування, згідно з прийнятим 26 березня 1992 р. Законом Ук­раїни «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіона­льне самоврядування» [7], було віднесено території базового рів­ня, населені пункти — місто, селище, село.

Проте перші демократичні зміни в галузі державного управлін­ня наштовхнулися на опір консервативної частини тогочасної полі­тичної еліти України, яка прагнула зберегти в Україні радянську систему влади, що не передбачала контролю держави за економіч­ними процесами, уможливлювала тіньову приватизацію тощо. Ко­ли на таку позицію стала частина державників, процес демократи­чних перетворень у сфері державного управління зіткнувся з істот­ними перешкодами, а деякі ініціативи взагалі були проігноровані.

З лютого 1994 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про формування місцевих органів влади і самовряду­вання» [8], а слідом за ним, 24 лютого 1994р. — Закон України «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, ра" міських, районних у містах, обласних Рад» [9]. Перший з цих законів фактично означав зміну системи влади жаві, причому неузгоджену з Конституцією України, змін полягала у тому, що адміністративно-терпторіал одиниці — області та райони — за встановленою процедурою фо­рмування адміністративних органів були віднесені до самовряд­них території"! — так само, як і міста, селища, села (ст. І, ч. 1), а після виборів 26 червня місцеві адміністрації органи державно­го управління адміністративно-територіальних одиниць (адміні­страції) — взагалі ліквідовувалися (ст. 8). Механізму взаємодії Рад вищого та нижчого рівнів не було передбачено, крім форма­льної, апріорно передбачуваної ієрархії. Щоправда, відразу після виборів, 28 червня, було внесено деякі зміни до Закону «Про фо­рмування місцевих органів влади і самоврядування» |10], які ре­гламентують загальні механізми скасування рішень та розпуску Рад (ст. 5), припинення повноважень голови Ради та її виконкому (ст. 6); також записано, що повноваження місцевих державних ад­міністрацій передаються виконкомам відповідних Рад (ст. 8, ч. 1). Але ні зміни вже не могли зупинити реставрацію радянської си­стеми влади, яка, па щастя, виявилася короткостроковою.

26 червня 1994р. в Україні відбулися перший тур президент­ських виборів та місцеві вибори, після яких нерестами існувати місцеві державні адміністрації. На другому турі президентських виборів 10 липня 1994 р. зазнав поразки і тогочасний лідер

Стратегії розвитку України: теорія і практика

демократичних перетворень політичної системи України Леонід Кравчук. Президентом України було обрано Леоніда Кучму, який, як виявилося вже найближчим часом, зміг більш вдало здійснити демократичне реформування політичної системи України.