Вже перші укази нового Президента 6 серпня 1994 р. заклали основи демократичного розподілу владних функцій на національному та територіальному рівні. Перший з них — «Про заходи щодо здійснення структурних змін та забезпечення керівництва у сфері державної виконавчої влади» [11]. Цей Указ підпорядкував Кабінет Міністрів України Президентові, що реально зробило останнього главою виконавчої влади в державі. Цей Указ означав встановлення єдності центральної виконавчої влади, ліквідацію неконструктивного впливу дуалістичної природи виконавчої влади. Другий з указів — «Про забезпечення керівництва структурами державної виконавчої влади на місцях» [12]. Цим Указом Президент України делеіував головам місцевих Рад та очолюваним ними виконавчим комітетам повноваження державної виконавчої влади — і у цій частині голови місцевих Рад та їхні виконкоми стали підзвітними та підконтрольними Президентові (ст. 2, ч. 3). Ці укази безповоротно ствердили принципи функціонування державної виконавчої влади, вла-' стиві демократичному суспільству.
Віхою і тимчасовим компромісом з консервативними силами, які домінували у Верховній Раді України, став Конституційній'! договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України [13]. Конституційний договір закладав основи президентської республіки та законодавче легітимізував розподіл державної влади в Україні.
Опір консервативних сил у Верховній Раді України демократичній трансформації державної влади остаточно було зламано у червні 1996р. прийняттям Конституції України, яку прийняла сама Верховна Рада України під загрозою розпуску згідно з очікуваними результатами референдуму, що його оголосив Президент України Леонід Кучма з метою подолання конституційної кризи в Україні.
Протягом безперервного пленарного засідання сесії 27—28 червня 1996р. 28 червня о 9-й годині 20 хвилин ранку було прийнято першу Конституцію незалежної України. Незважаючи на надзвичайно гостре триденне протистояння між Верховною Радою України та Президентом України, прийняття Конституції України у стінах Верховної Ради України стало актом національного єднання, тріумфом української державотворчої ідеї й справжньої демократії.
Розділ II. Стратегії внутрішньополітичного розвитку України
Прийняття Конституції України поклало край суспільній дискусії про форму правління в Україні і сприяло консолідації політичної еліти та політичних сил України.
Серед певної частини новітньої політичної еліти утвердилося усвідомлення того, що усі попередні спроби українського народу побудувати державу зазнавали поразки не через брак патріотизму серед населення, а через неспроможність українського суспільства створити повноцінний державний лад, який би забезпечив функціонування суспільних інститутів та політичний розвиток суспільства. Політична єдність, хоча й має емоційні передумови, є у першу чергу питанням правильного організаційного методу. При недосконалих організаційних засадах ніякі заклики до «згоди» і ніяка добра воля не дадуть очікуваного результату.
Певною спробою подальшого реформування політичної системи України став Всеукраїнський референдум за народною ініціативою 16 квітня 2000р. Деякі зміни до Конституції України назріли, але не настільки, щоб заради них жертвувати національною злагодою. Л саме це неминуче й сталося б, оскільки зміни, які планувалося ввести з допомогою Референдуму, були невигідні надто впливо-вому колу політиків та адміністративно-економічних груп.
Самим же суттєвим, що не давало змоги змінювати Кон-ституцію за тих умов було відсутність законодавчого меха-нізму формування політичної більшості у Верховній Раді України. Внести зміни до Конституції може лише Верховна Рада України, але вона не внесе тих змін, які пропонував Президент та яких прагнули його прибічники, доки не буде законодавче) унормовано процес формування парламентської більшості та політичної опозиції.
Для українського суспільства надзвичайно важливим с зараз успішне проведення реформ, але ще важливішою є суспільна згода, яка тільки й може це успішне реформування забезпечити. Суспільна згода є приматом по відношенню до реформ, оскільки останні без неї втрачають сенс. Чинна парламентська система прагне рівномірно збалансувати вимоги національної згоди з одного боку та можливості для здійснення послідовних суспільних перетворень — з іншого. У цьому її як перевага, так і слабкість. Саме тому, виходячи з вимог теорії й практики політичного та державного управління, необхідно методично здійснювати реформування політичної системи України, в чому одну з основних ролей відіграють політичні партії й методика їхнього функціонування в системі владних відносин.
Вимогою подальшого демократичного розвитку політичної системи України є гармонійний та оптимальний розподіл владних функцій між вищими органами державної влади України.
Стратегії розвитку України: теорія і практика
Стосовно поняття «розподіл влади» необхідно додати таке. За умов президентської республіки з її жорстким розподілом виконавчої та законодавчої влади про такий розподіл можна говорити і можна застосовувати поняття «виконавча влада» та «законодавча влада». За умов же парламентської республіки з ЇЇ змішаною виконавчою та законодавчою владою варто застосовувати поняття «виконавча та законодавча гілки влади», а замість поняття «розподіл влади», як у першому випадку, краще використовувати поняття «розподіл владних функцій», що набагато точніше відображає сутнісні характеристики відповідних інститутів і процесів гголітико-державного управління.
Сучасна характеристика розподілу влади у розвинутих країнах спирається на різні тлумачення їхнього змісту. Ці тлумачення є суттєво відмінними, і їх можна пов'язати з існуючими формами державного правління. Більше того, різні тлумачення розподілу влади знаходять своє втілення в різних формах правління і відбивають сам факт існування таких форм.
Традиційне тлумачення розподілу влади передбачає майже ізольованість кожної з них, відсутність між ними широких і тісних функціональних взаємовідносин. Відповідне тлу-'мачепня визнає розподіл влади як жорсткий. Воно пов'язане з особливостями такої форми правління, як президентська республіка. На практиці жорсткий розподіл влади, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави, насамперед органів законодавчої і виконавчої влади.
Саме таке явище ми можемо спостерігати в Україні. Ідея жорсткого розподілу влади, що перенесена на українськії!! грунт без урахування цілої низки обставин, призвела до цілком інших наслідків. Тобто вона не спрацьовує так, як ефективно функціонує цей механізм в розвинених країнах, зокрема у США. сЗсоблпвіс-тю практичної реалізації ідеї жорстокого розподілу влади у західних країнах є доповнення у вигляді стрункої системи так званих стримувань і противаг. У межах цієї системи створено структуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси — трьох розподілених гілок влади. Класичною вважається система стримувань і противаг, встановлена Конституцією СІЛА.