Коливання релевантних демократичних орієнтацій між двома полюсами - «утопією» і «пристосуванням» (Шарпф) - не дуже добре вплинуло на дискусії про демократію в останні два десятиріччя. Будь якій концепції демократії, що задовольняє сучасним стандартам науки, необхідно бути достатньо комплексною й одночасно гнучкою, щоб виявитися в стані інтегрувати обидві посилки, тобто евристично осмислити і співвіднести один з одним специфічні питання і висновки щодо різноманітних принципів демократії. Далі, теорія демократії повинна брати до уваги і враховувати як емпіричні дані і знання, вироблені в ході соціологічних досліджень партій і організацій, вивчення виборів, у політичній психології й інших спеціальних дисциплінах, дорівнює і так названі «релевантні питання», соціальні цілеполагання і соціальні оцінки, надії і побоювання, що так чи інакше співвіднесені з демократією.
Теорія демократії не може обмежувати себе єдиної з яких-небудь двох цілей (співучасть або ефективність, свобода або рівність, правова або соціальна держава, захист меншості або влада більшості, автономія або авторитет); навпаки, вона повинна комбінувати можливо більше число тих уявлень про цілі, що викристалізувалися в західній філософії демократії, а також у демократичній практиці і виявилися соціально значимими. Теорія демократії не повинна просто відбивати, відтворювати дійсність або безнадійно розчинятися у вкрай далеких від дійсності утопіях. Вона потребуває в комплексних передумовах, у принципах, що займають як би середнє положення між уявами демократії і дійсністю; потрібна теорія демократії, що постійно випереджає свою реальність, але ніколи не втрачає її з виду.
Як бачимо із приведенного вище аналізу демократичних доктрин і форм, кожна з них має як переваги, так і недоліки. Реально існуюча демократія в індустріально розвинених країнах світу прагне поєднувати ідеї самоуправління і партисипітації (головним чиним на місцевому рівні, а частково і на виробництві) з представництвом в масштабі всієї держави. В цілому ж це пріорітетна репрезентативна плюралістична демократія, яка базується на ліберальних цінностях і яка враховує в більшій чи меншій степені деякі християнські і соціалістичні ідеї.
4. Політичні принципи демократії.
Своїми широченними можливостями і перспективами демократія немовби звільнила очікування, які вона не в силах задовільнити. А своїм духом поблажливості і сприйняття всіх поглядів вона відкрила простір у тому числі і для напрямків, які хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, так як це – її природа, її перевага. Але цим вона може задовільнити лише деяких, але ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконалення до нескінченості примарного абсолютного ідеалу і ніякою політичною системою їх не задовільнити. Тому питання про те, може демократія змінитися на інші форми, має чітку відповідь: це траплялось і раніше, проходить зараз, і може відбутися в майбутньому.
В політичній літературі поняття демократії і врядування нерідко логічно і змістовно пов'язуються. Управлінські ідеї просякнуті демократією. Основою демократичного врядування можна вважати такі принципи:
— принцип участі народу;
— принцип прозорості з правом вільного доступу до правдивої інформації;
— принцип відповідальності або підзвітності урядів;
— принцип чинності або ж відповідальності за результати. Реалізація зазначених принципів має такі практичні наслідки:
— переосмислення ролі держави та розподіл функцій між державою та громадянським суспільством;
— розширення участі народу в гарантуванні громадянам реальної влади в самоуправлінні.
Визнання таких функцій і прав громадян вимагає гарантій їх здійснення, включаючи наявність правової держави.
Правову державу можна розглядати наріжним каменем врядування, оскільки політичні та економічні реформи, започатковані керівництвом, мають на меті створення такого державного устрою, де існує верховенство права і в основі якого є незалежна судова система, спроможна ефективно запобігати таким загрозам державі і суспільству, як корупція та організована злочинність.
Зрозуміло, що не існує якогось одного загальноприйнятого теоретичного та емпіричного підходу до розв'язання проблем, пов'язаних з розвитком демократії та управління. Тим часом існує тенденція розглядати поняття управління, як найефективніший і найдієвіший спосіб керівництва суспільством за умов глобалізації та множинності таких соціальних суб'єктів, як державні адміністрації, приватні компанії, напівдержавні органи, лобістські структури, громадські організації, асоціації споживачів тощо.
Загалом практика управління свідчить про неефективність традиційних організаційно-управлінських способів і заходів та про необхідність пошуку нових шляхів вирішення питань управління і форм врядування, що відповідають складності сучасних проблем та потребам часу.
Врядування можна розглядати як застосування економічної, політичної та адміністративної влади для успішного ведення справ країни на всіх рівнях. Воно включає механізми, процедури та інституції, через які окремі громадяни та певні групи громадян доводять і висловлюють свої інтереси, здійснюють свої юридичні права, виконують свої зобов'язання і врегульовують суперечності. Воно базується більше на зосередженні зусиль на переговорах і подоланні труднощів, ніж на підпорядкованості та нав'язуванні волі.
Політичний процес має дати громадянам реальну можливість бути його учасниками і бути почутими владою та іншими. В цьому плані необхідно сприяти забезпеченню свободи дій та вираження особистості, адже "свобода і можливість для особи діяти і виражати себе становлять найважливіші показники чесного і вмілого управління". Така модель врядування приваблива тому, що вона сприяє взаємодії держави і суспільства, що, своєю чергою, сприяє встановленню культури миру, а отже, й стабільності на регіональному рівні. Таким чином, демократичне врядування зміцнює мир.
Однак врядування не може дати всеохопних відповідей на політичні та економічні проблеми, з якими стикаються посткомуністичні країни, оскільки кожна з них має окремі труднощі.
Демократія завжди є “роздоріжжя”, так як вона це система свободи, система для якої нема нічого абсолютного. Демократія є пустий простір, в якому можуть розвинутися найрізноманітніші політичні прагнення. Незадоволення демократією, в принципі, можна трактувати, як втому людей від невизначенності, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко дати однозначну відповідь на питання “а чи не повернемось ми в кінці шляху знову на теж саме місце, звідки починали?”. Найкращу відповідь на це запитання дав У.Черчіль, виступаючи в Британськім парламенті 11 листопада 1947р.: “демократія – сама погана форма правління, якщо не враховувати інші…”.
Стосовно України, то тут, як і в інших посттоталітарних, посткомуністичних державах, процес утвердження принципів демократії – з урахуванням національних традицій – тривалий і непростий.
ЛІТЕРАТУРА
Завантажити реферат