Теоретичні засади місцевого самоврядування

Зміст

1.Вступ

2.Поняття місцевого управління і самоврядування

3.Розвиток теорії місцевого самоврядування

на прикладі Франції

4.Теоретичні концепції місцевого управління

і самоврядування

5.Сучасна практика – зміст місцевого управління

і самоврядування

6.Становлення місцевих фінансів в Україні

7.Європейська Хартія місцевого самоврядування

8.Висновок

9.Список використаної літератури

Вступ

Принцип місцевого самоврядування є однією з найважливіших ознак будь-якої демократичної держави. Це питання є також досить актуальним і для України, де після прийняття закону “Про місцеве самоврядування в Україні” залишилося багато складних проблем щодо практичної реалізації теоретичних положень. Метою цієї праці є дослідження і функціонування місцевого управління і самоврядування в Україні. Це дослідження мало на меті врахування історичного розвитку та сучасного стану місцевого управління і самоврядування в Україні. Найбільшу увагу в роботі я хотів приділити проблемі фінансування місцевого самоврядування в Україні, адже я вважаю саме питання фінансів однією з найголовніших проблем сучасного місцевого самоврядування в Україні. Цей реферат створений на основі аналізу конституцій, інших джерел державного права національного та міжнародного значення, а також праць науковців з цього питання. З огляду на тему, у рефераті наведені лише найпоширеніші думки і концепції з поодинокими конкретними прикладами для відображення реального здійснення теоретичних положень.

Поняття місцевого управління і самоврядування

Поняття місцевого управління і самоврядування, звичайно, неможливо визначити без визначення юридичної природи цих явищ. Ця природа буде розкрита далі у тексті і відповідно будуть конкретизовані поняття, тому для початку буде визначене загальне робоче поняття місцевого самоврядування і управління.

Місцеве управління і самоврядування – здійснення владних повноважень на локальному (місцевому) рівні через місцеві представництва держави чи державних органів та самою територіальною громадою, в тому числі через її представників.

Місцеве самоврядування – можливість, право територіальної громади самостійно вирішувати економічні, соціальні, політичні питання місцевого характеру.

Місцеве управління – здійснення державою управлінських функцій на місцевому рівні через свої представництва.

Розвиток теорії місцевого самоврядування

“Вся наука про самоврядування веде свій початок від спроби розв’язати проблему, чи має громада окрему, відмінну від держави владу; чи вона є незалежною від держави публічно-правовою корпорацією, а чи міцно включеною в державний організм і виконує тільки функції органу держави”[1].

Якщо продивитись історію людства, можна помітити, що місцеве управління і самоврядування в сучасному значенні з’явилося лише двісті років тому – після Великої французької революції, коли це питання стало активно обговорюватись і досліджуватися у всьому світі, передусім в Європі. Таким чином, вже на середину XIX століття в Європі існували три основні концепції місцевого управління і самоврядування – англійська, французька та прусська (німецька), які були найяскравішими прикладами трьох концепцій – природної, державницької та змішаної. Усі інші країни раніше чи пізніше застосували одну з вищенаведених концепцій та вдосконалили їх відповідно до місцевих умов. Отже, розглянемо історію розвитку сучасного місцевого управління і самоврядування на прикладі Франції.

Франція. За Людовіка XVI французькі територіальні громади вже не мали жодного з своїх давніх привілеїв (поліція, суд, військо) – запровадження королівських урядовців, що здійснювали всі владні повноваження на місцях перетворило їх на несамостійні державно-адміністративні округи. Тому вже у перший рік революції був прийнятий закон 14 грудня 1789 року[2], де влада місцевих громад визначалася як “четверта влада”(нарівні з законодавчою, виконавчою та судовою), що самостійно вирішувала власні справи (на основі свого природного права) та справи державної адміністрації (як державні територіальні округи), що були делеговані органам громад. У законі також зазначалося, що “великі комуни народу (держави – Т.Т.) зацікавлені в тому, щоб малі комуни, які творять їх складову частину, належно управлялись”. Зокрема, до безпосередньої компетенції громади відносились:

· управління громадським майном і доходами;

· встановлення та сплата локальних видатків, які мають бути покриті з громадського майна;

· керівництво і виконання публічних робіт, які належать до обов’язків громади;

· керівництво громадськими закладами, що утримуються коштом громади, а також тими, що спеціально призначені для використання громадою;

· піклування про добру “поліцію” (чистоту, здоров’я, безпеку і спокій на вулицях, площах та в будинках);

до делегованих функцій відносились:

· розподіл безпосередніх податків поміж громадян, стягнення цих податків;

· внесення цих податків до окружних та департаментальних кас;

· безпосереднє керівництво публічними роботами громадян;

· безпосереднє управління публічними будинками, призначеними для загального вжитку;

· виключний нагляд і діяльність для збереження публічного майна;

· безпосередній нагляд за ремонтними і реконструкційними роботами щодо церков, парафіяльних та інших конфесійних будівель.

Ця діяльність була зазначена як така, що цікавить весь народ і уседержавну адміністрацію й тому в цих правах повністю підлягають державі.

У сфері формування органів самоврядування була встановлена виборність цих органів, розподіл на ухвалюючі (законодавчі) та виконавчі органи, на чолі громади стояв виборний мер – голова обох гілок влади, втім, разом з виконавчою підзвітний раді. Закон свідомо надав усім громадам – сільським і міським – однакової організації та однакового статусу з назвою “муніципалітет”.

Але швидко теорія місцевого самоврядування як природного права громади вступила у суперечність з положеннями Декларації прав людини і громадянина про суверенність народу і походження будь-якої влади як фізичних, так і юридичних осіб від цього суверенітету; тобто єдиним носієм влади є народ, а не окремі його частини. На підставі цього Наполеон законом від 17.02.1800 року провів реформу, відповідно до якої не проводилось розмежувань між власними і делегованими функціями місцевих органів влади, оскільки всі вони були делегованими, майно громади визнавалось частиною загальнонародного майна, органи громади перетворені на органи місцевого управління з призначенням на посади, рада збиралася лише протягом 14 днів на рік і була позбавлена реальної влади, всіма справами займався префект – голова створених Наполеоном префектур – найбільших адміністративних одиниць для полегшення управління країною. Таке становище залишалося незмінним до 1884 року, коли було введено обрання до рад, втім, майже без зміни обсягу їх повноважень, хоча вже у 30-ті роки XIX століття як реакція на наполеонівські реформи почала розвиватися теорія децентралізації державної влади через надання більшої свободи громадам.