Становлення Української Православної Церкви

Російська церква була улаштована у виді особистої митрополії Константинопольского патріархату. Першим її митрополитом був митрополит Михаїл († 992 р.), якого Володимир узяв із Корсуня. Під час його діяльності християнство тільки почало своє поширенні по Русі, унаслідок чого Російська митрополія при ньому ще не встигла улаштуватися. Перший правильний устрій дав їй його спадкоємець Леонтій († 1008 р.), що у 992 р. розділив її на єпархії і призначив перших єпархіальних єпископів. Свою кафедру перші митрополити до великого князя Ярослава мали в Переяславі, потім, при Ярославі, коли було споруджено київський Софійський собор із митрополичим будинком, перейшли на проживання в Київ.

Російські митрополити обиралися й призначалися в Греції самим патріархом за згодою імператора і, зрозуміло, із греків. Тому, на Русі вони були чужими людьми і за походженням, і по мові, і по національним симпатіям, й не мали до себе довіри ні в князів, ні в народі. Потрібно при цьому мати на увазі і ту "дурну" репутацію, якою греки здавна користувалися на Русі і яку висловлено в замітці літописця: “суть бо Греци льстиви и до сего дне”. При тому ж до Російської митрополії направлялись навіть не кращі люди з греків. З 25 митрополитів-греків у перші чотири з половиною сторіччя існування Російської Церкви не більш 5-6 чоловік заявили себе освіченими і благочестивими. Це такі як Георгій (з 1062 р.), людина освічена, але, як чужий пастир, покинув свою паству під час міжусобиці дітей Ярослава; його спадкоємець Іоанн II (з 1077 р.), за свідченням літопису, навчений книгами, до всіх ласкавий, покірливий, мовчазний і водночас красномовний, коли потрібно було святими книгами тішити сумних; Ничипор І, відомий своїми посланнями до Мономаха. Інші тільки мимохіть згадуються в літописах, а про одного – Іоанна Ш (з 1089 р.) навіть прямо замічено, що він був не освічений і простий розумом. Тим часом деякі митрополити з російських лишили після себе добрі спогади і по своїй досвіченості, і по благочестю, і по благодійству до пастви. Ось порядок перших митрополитів: 1) Михаїл; 2) Леонтій; 3) Іоанн (з 1008 р.); 4) Феопемпт (з 1036 р.); 5) Святий Іларіон (з 1051 р.); 6) Георгій (з 1062 р.); 7) Святий Іоанн ІІ (з 1077 р.); 8) Іоанн Ш (з 1089 р.); 9) Єфрем (з 1089 р.); 10) Миколай (з 1097 р.); 11) Ничипор І(з 1104 р.); 12) Микита (з 1122 р.); 13) Михаїл (з 1130 р.); 14) Климент Смолятич (з 1147 р.); 15) Костянтин (з 1156 р.); 16) Феодор (із 1161 р.); 17) Іоанн IV (з 1164 р.); 18) Костянтин ІІ (з 1167 р.); 19) Ничипор ІІ (з 1182 р.); 20) Матфій (з 1201 р.); 21) Кирил (з 1224 р.); 22) Іосиф (з 1237 р.).

Церковне життя, проте, у багатьох відношеннях і саме не могла не підпадати під вплив влади держави. Розподіл Русі, насамперед, відбився на єпархіальному розподілі. Перший розподіл Російської церкви на єпархії, як ми бачили, було зроблено в 992 році митрополитом Леонтієм. Всіх єпархій, улаштованих тоді, літопис нараховує шість: у Києві, Новгороді, Чернігові, Ростові, Володимирі Волинським та в Бєлгороді, але слід додати до цього переліку, що тоді були поставлені єпископи і в інші міста такі як Тмуторокань, Турів і Полоцьк, де князями сиділи діти Володимира. Протягом наступного часу до другої половини 12 ст. встановлено ще декілька єпархій, так що усіх стало аж 15, окрім Київської митрополії: Новгородська, Ростовська, Володимирська що на Волині, Бєлгородська, Чернігівська, Юр'ївська, Переяславська, Холмська, Полоцька, Турівська, Смоленська, Перемишльська, Галицька, Рязанська та Володимирська що на Клязьмі. Межи їх розповсюджень близько збігалися з межами відповідних їм князівств. Внаслідок старого релігійного ладу суспільства всяка суспільна спілка зосереджувалася звичайно біля якої-небудь святині, храму, і була, дивлячись за розміром, у формі або приходу, або єпархії. Новий уділ, відокремившись від старого, намагався зробитися самостійним і в церковному відношенні, завести в себе особливу єпархію, тому що цивільна самостійність без церковної здавалася неповною. Так, у 12 ст. після виділення нових князівств із старих, із Переяславського уділу – Смоленського, із Волинського – Галицького, із Чернігівського – Рязанського, явилися і нові єпархії: Смоленська – у 1137 році, Галицька – у 1157 році, Рязанська – у 1198 році. З падінням уділу знищувалася і єпархія; наприклад, наприкінці 11 ст. після зруйнування половцями Тмуторокані занепала і тамтешня єпархія. Піднесення уділу піднімало і її єпархію; у 1165 р. багатий Новгород виклопотав своєму владиці Іоанну титул архієпископа, – тоді ще перший і єдиний на Русі. Далі, якою б не міцною була єдність Російської церкви і як би вона не піклувалася про те, щоб зберегти цю єдність, звичайне прагнення кожного уділу до самостійності, до меншої залежності від Києва і до життя особняком нерідко відбивалося і на церковних відношеннях єпархіальних єпископів до митрополита і стискувало його законні права і повноваження.

Татарська навала 1237—1240 рр. мала величезні впливи як на політичне, так і церковне життя українських земель. Київ, що ще в другій половиш 12 ст. втрачає своє попереднє значення, тепер зовсім підупадає. Серед поодиноких земель Київської Русі зростають нові політичні й культурні осередки. Серед українських земель домінують Галич та Волинь. У північних краях поруч із Новгородом та Володимиром з 14 ст. починає зростати Москва, що поволі підбиває собі інші князівства понад Окою та Волгою. Білоруські землі та більшу частину українських забирає Литовська держава (в 14 ст.), а землю Галицьку – Польща за Казимира Великого. Отже, йдуть нові політичні впливи та взаємовід­носини, яких не було до 1240 р. Територія Київської митрополії розбивається між Литвою, Польщею, Новгородом, Москвою та ін. Київському митрополитові доводиться мати справу не тільки з різноплемінною владою, а й різновірною. Така різниця й політична боротьба поміж зазначеними державами сильно утруднюють його положення. Близькість татарських кочовин та небезпечність життя в близьких до степів місцевостях примушують наших митрополитів шукати собі спокійного місцеперебування. Кирил ІІІ (1245-1281), Максим (1283-1305) та Святий Петро (1308-1326) не сидять на одному місці, а міняють свої осідки, найдовше перебуваючи на півночі у Володимирі-на-Клязьмі, а Петро – в Москві. Князі мо­сковські найбільше подобаються митрополитам, які від часів Пет­ра енергійно підтримують московську політику,чим настроюють проти себе інші політичні центри, внаслідок чого з'являються спро­би поділу єдиної митрополії.

Київська митропо­лія зоставалася єдиною й охоплювала свою домонгольську терито­рію до половини 15 ст., коли Москва рішуче сепарувалася від Києва. Приводом до того послужила поява в Київській митрополії грека Ісидора, прихильника унії з Римом. Константинопольський патріарх користався своїм правом призначати київських митрополи­тів, і в цій справі інколи на нього впливав візантійський імператор. З початку 15 ст. Візантія перебувала у страшній небезпеці: турки-османи збиралися покласти кінець її політичній самостійності. Імпе­ратор Іоанн VІІІ Палеолог (1425-1448) шукав собі порятунку на Заході в папи і, щоб схилити його на свою сторону, погоджувався на умію, себто на підбиття східної церкви владі римського єпископа. Для здійснення своїх планів імператор підбирав собі серед право­славного духовенства прихильників своєї ідеї. Патріархом він зробив однодумця Іосифа, а той і призначив київським митрополитом Ісидора, що з-за свого грецького патріотизму дав згоду брати участь у соборі у Флоренції. Справді, вів був там, стояв за унію й повернув­ся до своєї пастви вже як представник папи з титулом кардинала. В Москві вів зустрів сильний опір, а тому й мусив тікати звідти й тримався деякий час в межах Литви та Польщі, хоч і тут він не зустрічав собі прихильників, незважаючи на підтримку світської влади та латинського духовенства. Влаштувавшись в Італії, Ісидор добився призначення на київського митрополита теж прихильника унії Григорія Болгариновича, що потім відмовився від унії. Москва тим часом добивалася затвердження вибраного в митрополити собо­ром єпископів Іони, єпископа рязанського. Заходи Ісидора в Царгороді та пізніше політичні події перешкоджали такому затвердженню. Тоді Московський собор 1458 р. ухвалив самостійно, без патріарха, проголосити Іону митрополитом, при чому йому було дано титул "митрополит Московський і всея Русі", між тим як попередні митрополити, й ті, що жили в Москві, всі титуловалися "митрополит Київський і всея Русі". Від цього часу на території єдиної Київської Русі бачимо вже дві митрополії: Московську та Київську. Перша з них охоплювала Московську державу (претендуючи і на Новго­род), а друга – православну людність Литви та Польщі. Тут знахо­дилися такі єпархії: Смоленська, Чернігівська, Полоцька, Холмська, Перемишльська, Львівська, Володимиро-Берестейська, Луцько-Острозька та Турово-Пінська. До цих дев'яти треба ще додати єпархію самого митрополита. Смоленська та Чернігівська єпархії, як прикор­донні, часом належали до Москви, а Львівська в 1414-1538 рр. підлягала безпосередньо митрополитові.