Таким чином можна сказати, що більшовики вели боротьбу на винищення людей думаючих інакше ніж правлячий режим. Був знищений цвіт української нації, тим самим відкинувши рівень культури на багато років назад.
Національний рух у Наддніпрянській Україні (к. ХІХ – п. ХХ ст.)
Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та перших українських партій.
Влітку 1891 на могилі Шевченка у Каневі національносвідомі студенти заснували таємне товариство під назвою "Братство Тарасовців". Лідерами та ідеологами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський. За програмою І. Липи товариство вимагало широкої політичної автономії України, захист культурних та соціальних прав українського народу. "Братство Тарасовців" проіснувало до 1898 року. У 1897 в Києві на нелегальному з,їзді усіх громад України було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Конинським. У 1904 році вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 у Харкові заходами Д. Антоновича, Л. Мацієвича та М. Русова виникла студентська група, на основі якої 1900 була створена Революційна українська партія (РУП). РУП продовжила політичну лінію "Братства Тарасовців". У 1900 один із колишніх "тарасовців", харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під назвою "Самостійна Україна". Вона проголошувала ідеал "єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж до Кавказькі». Спочатку РУП прийняла цю брошуру за свою програму, але потім відмовилась і перейшла на федеративні позиції. У1902 Міхновський утворив Українську національну партію, яка прийняла постулат політичної самостійності.
У 1904 від РУП від,єдналася група під проводом Мар’яна Меленевського й Олександра Скоропис-Йолтуховського, яка заснувала Українську соціал-демократичну спілку, а згодом перетворилася у регіональну організацію Російської соціал-демократичної партії (меншовиків).
У час революції сталися певні зміни у політичній розстановці українських сил. У 1905 РУП перейшла повністю на марксистські позиції і перейменувалася в Українську соціал-демократичну партію (УСДП лідери С. Петлюра, В. Винниченко, М. Порш, Л. Юркевич). Партія стояла на самостійницьких позиціях, але з тактичних міркувань включила в свою програму вимогу національно-територіальної автономії України у складі Російської федерації. Восени 1905 зі складу Української демократичної партії вийшла радикальна група на чолі з Б. Грінченком, яка утворила Українську радикальну партію. Наприкінці 1905 вона об’єдналася з демократами ув Українську радикально-демократичну партію. УРДП проіснувала до 1908 до утворення Товариства українських поступовців (ТУП) на чолі з М. Грушевським, Є. Чекаленком, С. Єфремовим. У 1903 – 1904 з РУП вийшли гуртки соціал-революціонерів (есерів), які на початку 1907 об’єдналися в Українську партію соціал-революціонерів (УПСР). Ці три партії – УСДРП, ТУП і УПСР – були головними представниками політично активних українців.
Досвід українського національного відродження кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. мав велике значення. Він наочно продемонстрував, що українська нація могла формуватися і розвиватися навіть за найскладніших умов, а отже, є стійкою й життєздатною спільнотою. Демократичні традиції національного відродження стали міцним набутком українського руху в ХХ ст.
ІV Універсал та його історичне значення.
Під впливом наступу більшовицьких військ керівництво Центральної Ради позбулося ілюзій щодо можливостей перетворення Росії в демократичну федеративну республіку. Росія намагалася позбавити трудящих України державних прав і нав’язати їм "кишеньковий" уряд. Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури ставало проблемою першорядного політичного значення. До цього додавалася необхідність провадити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, що вже почалися у Брест-Литовську.
9 (22) січня 1918 відбулося закрите засідання Малої Ради, на якому було затверджено ІV Універсал. Текст універсалу було опрацьовано на основі проектів М. Грушевського, В. Винниченка та М. Шаповала. В ніч на 12 січня на відкритому засіданні в будинку Педагогічного музею Грушевський оголосив останній універсал ЦР. Він проголошував:
1. Самостійність, незалежність, суверенність Держави Українського Народу.
2. Прямування до згоди з сусідніми державами: Росією, Польщею, Румунією, Австрією, Туреччиною, та іншими.
3. Заклик до рішучої боротьби з більшовиками.
4. Реорганізація армії в народну міліцію.
5. Націоналізація (перехід власності у руки держави) всіх природних ресурсів, ліквідація права власності на землю, передача всієї землі робітникам без викупу.
6. Демілітаризація підприємств соціальної допомоги безробітним, постраждалим від війни.
7. Реорганізація торгівлі, проголошення монополій на торгівлю деяких товарів.
8. Встановлення державного контролю над банками.
9. Підтвердження усіх демократичних свобод, проголошених ІІІ Універсалом, а також права національних меншин на національно-персональну автономію.
Говорячи про історичне значення ІV Універсалу слід відмітити:
1. Вперше в новітній історії український народ прийшов до важливішого рішення – проголошення незалежної суверенної Української держави, остаточно розірвав з імперським центром та заклавши основи подальшого державного будівництва.
2. ЦР пішла на радикальне справедливе рішення земельного питання – головного для країни, де переважає сільське населення.
3. Український національний рух підтвердив свій демократичний характер: в самі тяжкі для революції дні Центральна Рада продовжувала відстоювати демократичні свободи, права національних меншин (у тому числі і російських)
Нажаль, історичні рішення ЦР були прийняті тоді, коли доля українського демократичного уряду була вже предрішена. Уроки Української революції та діяльність ЦР є дуже цінними для теперішнього державного будівництва в незалежній Україні .
Брест-Литовський мирний договір УНР з країнами німецько-австрійського блоку.
Україна, як колишня частина Росії, знаходилася в стані війни з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Ініціатива у проведенні мирних переговорів належала більшовикам. Раднарком звернувся до країн Антанти з нотою, в якій пропонував розпочати переговори про мир. Потім він зв’язався з державами німецького блоку і висунув пропозицію негайного перемир’я.
Країни Антанти навіть не відповіли на радянську ноту, а Німеччина та її союзники згодилися на переговори. Вони відкрилися 20 листопада в штабі німецьких військ у Брест-Литовську. Угоду про перемир’я було підписано 2 грудня.
Керівники ЦР зрозуміли, що вони запізнюються з мирними ініціативами. 22 листопада відбулося засідання Малої Ради, присвячене питанню про мир.
Переговори про мир почалися у Брест-Литовську 9 грудня. Німецьку делегацію очолював статс-секретар міністерства закордонних справ Р. Кюльман і начальник штабу Східного фронту генерал М. Гофман, австро-угорську - міністр закордонних справ граф О. Чернін. На чолі делегації Раднаркому стояв А. Іоффе. Тільки в день початку переговорів з делегацією Раднаркому Генеральний секретаріат звернувся з нотою до всіх воюючих і нейтральних держав. У ній говорилося, що Українська Народна Республіка до утворення федеративного російського уряду стає на шлях самостійних міжнародних відносин. Вказуючи на те, що влада Раднаркому не поширюється на Україну, Генеральний секретаріат заявляв: мир, який хоче укласти Росія з своїми противниками, матиме силу в Україні тільки тоді, коли його умови прийме і підпише уряд УНР.
Завантажити реферат