Життєвий і творчий шлях В. Булаєнка

“ПОЕТ ВІД БОГА”

.Так скаже Андрій Малишко про Володимира - Булаєнка, коли оз­найомиться з його поезією.

Народився поет 8 червня 1918 р. на Поділлі — село Сорокодуби Краси-лівського району. Звернімо увагу на назви села, району—Скородуби, Кра-силів. У них — краса, сила.

Красива й сильна поезія Володими­ра Булаєнка. Красива неповторністю художнього слова. Сильна правдою життя.

Бог дав талант. Та не поталанило йому в житті. На дитинство випадуть роки соціальних потрясінь — насиль­ницька колективізація, голодомор. Ов­довіє матір. Із п'ятьох діток виживе тільки двоє.

Навперекір чорній нужді хлопчик тягнувся до знань, до навчання. Ось що розповість Ганна Костянтинівна — мати поета (з фонограми 1968 р.):

“Йому було шість років 8 іюня. І так осінню не дає мені жити: в школу! Повстрічала я вчителя і говорю:

— Михаїле ІвановичуІ Ну що мені робити з Володею, так в школу ходити хоче.

— Скільки йому років?

— В іюні шість.

— Зарано в школу йти. Далекува­то. Та й батька у вас немає. Дитина добре не вдягнена, не взута.

Кажу, так воно і є, хай ще цю зиму побуде вдома.

Другого дня десь дитина пішла, аж увечері приходить. І завтра так. Я ду­маю, що він у сусідів з хлопчиками грається, а він пішов у школу і став у кутку в класі.

Вчитель питає:

— Володю, чого ти хочеш?

— В школу ходити.

— Сідай.—Дав йому букваря. То він не знав, як в ту хату увійти, тішився тим, що вже його вчитель прийняв і дав букваря.

А тоді так воно під піст — свято Тараса Шевченка. Я ще тоді була молода. Ідуть жінки на свято, і я пішла. От підходить той вчитель до мене. І як він Володею хвалиться, як він розказує! Який же дорогий учень. Хто не знає задачі, що там зробити, то Володя скаже, як поділити, помножити. І так він з року в рік переходив. А потім схотів в університет .”

Мати поета була безграмотною сільською жінкою. Вроджений талант сина першими запримітять і підтри­мають педагоги. За щирою батьківсь­кою порадою вчителя української мови й літератури Сави Денисовича Притули Володя після десятирічки поступить на філфак Дніпропетровського універси­тету. Щоб “вивести в люди” сина, мати продасть останню корівчину — году­вальницю сім'ї.

Про цей час згадує рідний брат Володі (по матері) Віктор Якович Крачковський: “Жили ми—бодай не згадувати. Зимою вода в хаті замерза­ла, палити нічим, їсти нічого. Про одяг і взуття уже мовчу. Однієї дуже важкої зими мама не мала чим сплатити податок. Володя вже був на першому курсі університету. І ось “пожалувала” до нас сама голова сільради Нижник (не наша була, якась приїжджа). Ходила в шкіряному пальті. Грізна, пихата.

— Чого не платиш налог?— гнівно спитала у матері.

— Ні копійки в хаті,— мовила мати.— Бачите, як живу? Старший син учиться, менший он слабий.—(Я лежав на печі, укритий периною, хворів на кір).

Тоді голова розпорядилася підігна­ти до наших воріт запряжені кіньми сани. Забрали з хати ліжко, подушки, стіл, відро. Навіть перину з мене стягнули. Хоч як мати просила-благала, даремно .

А тут саме Володя приїхав на зимові канікули. Зайшов до хати, та так і вчляк на порозі.

— Мамо, що це? А мама в плач .”

.Навчання в університеті перерва­ла війна. Студент-третьокурсник пішов добровільно на фронт. Після поранення були полон і втеча з полону. Ледь добрався додому. Одужавши, з часом знову у діючій армії. 19 серпня 1944 ро­ку в бою з фашистами за визволення литовського міста Бауска Володимира Буласнка було смертельно поранено.

Передчувало серце юнака . Коли йшов на фронт у рідній домівці з віршами залишив записку: “Якщо я ніколи не повернуся додому, прошу переслати ці книжки заказною банде­роллю в Київ комусь із поетів. Може бути, придасться до друку. При цьому зазначити, що автора немає в живих .”

Першого повоєнного року мати поета добереться до Києва, аби показа­ти саморобні книжечки-зшиточки із віршами загиблого сина. Вони потрап­лять до рук Андрія Малишка, головного редактора журналу “Дніпро”. Саме тоді, прочитавши їх, він захоплено вигукне: “Це — поет від Бога” і видру-кус частину доробку.

Потім вірші вийдуть окремою збір­кою. Поезія знайде теплий відгук у серцях широкого читацького загалу. З особливою любов'ю її зустрінуть на рідному Поділлі. На знак визнання і глибокої поваги до пам'яті загиблого поета земляки назвуть його іменем колгосп, вулицю, обласну молодіжну літературну премію. Буде встановлено меморіальну дошку на Дніпропет­ровському університеті, в якому на­вчався Володимир Булаєнко.

Робили все, аби належно вшанува­ти пам'ять загиблого поета. Робили чуйні, безкорисливі люди. Але знайшли­ся і їхні антиподи — людиська (саме так називають подібних на Поділлі). На­тхненні чорною заздрістю, ці напишуть до “високої інстанції”, що вшанову-вують пам'ять В. Буласнка незаслуже-но, адже він був у німецькому полоні. “Інстанція” відреагує блискавично і ста­не на бік трьох недремних інформато­рів, які підписали листа (один із них — рідний дядько поета, назвемо його ім'я—Лукіян. Він цього “заслуговує”).

Було це в ювілейному році (В. Бу-лаєнкові тоді виповнилося б 50). За вказівкою “згори” анулювали назви колгоспе, вулиці, премії, зняли мемо­ріальну дошку з університету, потро­щили погруддя поета, з бібліотек вилучили його книжки.

Свавілля вкоротить віку матері поета. Залишиться пусткою хата—на одинці з трьома берізками, з якими виростав Володя. Але й вони втри­маються недовго. Берізки зрубають, хату зрівняють із землею.

Аж з перебудовою, з духовним відродженням незалежно? України на місці,' де стояла хата поета, поставили меморіальний знак. На колишньому подсір'ї посадили молоді берізки. А в цьому році (до 75-річчя від дня народження) в Сорокодубах відкрили меморіальний музей Володимира Бу-лаєнка, пам'ятник-погруддя, іменем поета назвали одну із вулиць Красило-ва, новозбудовану Кошелівську серед­ню школу, відновили обласну літера­турну премію ім. В. Булаєнка (цього­річним лауреатом її став поет-хмель-ниччанин Микола Мачківський). За ініціативою голови обласної письмен­ницької організації Миколи Федунця започаткували книжкову серію “Пое­тична Хмельниччина: давне і сучасне”. Серію відкрила книга поезій Володими­ра Булаєнка. Та ще з нагоди ювілею поета в його рідних Сорокодубах відбулося велике свято. На нього при­їхали письменники, шанувальники та­ланту поета з різних куточків Украї­ни—Києва, Дніпропетровська, Одеси, Хмельницького, Кам'янця-Подільсь-кого.

На святі було багатолюдне і по-справжньому святково. Літню сцену заквітчали молодою зеленню (відзна­чення ювілею співпало із Зеленими святами). Лунали вірші поета, спогади про нього, пісні. На людських облич­чях—радість: торжествувала справед­ливість. Бракувало тільки святкового церковного дзвону. Як болючий докір учорашньому дневі поруч клубу стояла сумна, півзруйнована церква. В ній колись хрестили маленького Володю — майбутнього “поета від Бога”— Воло­димира Буласнка, чия творчість сьогод­ні стала окрасою української літератури.

Епілог.