Міжнародна фінансова система

Склад і частка окремих валют в "кошику" СДР перегля­даються кожні п'ять років і відображають відносну роль кожної з п'яти валют у світовій торгівлі і платежах, яка оцінюється за вартістю експорту товарів та послуг кожної з цих країн, а також за величиною активів в даній валюті, які використовувались країнами — членами МВФ як резерви протягом попереднього 5-річного періоду.

СДР можуть використовуватися тільки в міждержавних розрахунках для покриття дефіцитів платіжних балансів та на деякі інші цілі через обмін національної валюти країн — учасниць угоди про СДР. Крім того, дані розрахункові засо­би можуть бути використані для проведення розрахунків з міжнародними банками і країнами, що не є членами МВФ, на основі купівлі-продажу СДР.

1.4. Кінгстонська валютна система

Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпалася внаслідок її кризи. У нових умовах "доларовий стандарт" перестав відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним зростанням частки у світовій економіці країн "Спільного ринку" та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в іноземних центральних банках, зменшен­ня золотого запасу — все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США.

У січні 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала основою четвертної світової валютної сис­теми — Кінгстонської (Ямайської), яка набула чинності 1 квітня 1978 р.

Головні положення Кінгстонської валютної системи були юридичне оформлені у серії поправок до Статуту МВФ, суть яких така:

• кожна країна — член МВФ на свій розсуд може вибира­ти режим курсу власної валюти, тобто фактично узаконю­вався режим "плаваючих" курсів, до яких більшість країн прийшла раніше, коли в березні 1973 р. було введено режим "плаваючих" курсів для своїх валют всупереч вимогам Ста­туту МВФ;

• золото перестає бути еталоном вартості в міжнародній валютній системі і відповідно відміняється його офіційна ціна, яка становила на початок 1976 р. 42,2 од. СДР за 1 унцію. При цьому відпадали всілякі обмеження на операції цент­ральних банків з золотом і на переоцінку ними наявних золотих резервів за ринковими цінами;

• відбувається процес повної демонетизації золота — ви­ведення цього благородного металу з внутрішньої сутності грошово-валютних відносин, як це було при системі золото­монетного стандарту, і перетворення його на звичайний, хоча і стратегічний, товар з правом вільної купівлі-продажу на світових валютних аукціонах. На основі цього відбулася відміна зобов'язань країн — учасниць Кінгстонської систе­ми використовувати золото в операціях з МВФ і відміна повно­важень Фонду на прийняття від цих країн золота;

• юридичне надання права кожній з валют країн — учас­ниць Кінгстонської системи виконувати роль резервної ва­люти, однак у перспективі перевага надавалася СДР (з пере­творенням останньої в головний резервний актив міжнарод­ної валютної системи);

• взаємна домовленість учасників Кінгстонської угоди про надання виконавчому органу МВФ — Директорату — широ­ких повноважень для здійснення нагляду за виконанням країнами своїх зобов'язань за угодою, особливо щодо дотри­мання ними погоджених валютних курсів.

Створення Кінгстонської валютної системи поки що не завершено. Однак уже сьогодні очевидним є той факт, що під прикриттям СДР продовжує зберігати своє провідне станови­ще в системі міжнародних валютних відносин долар США як міжнародний платіжний засіб, нерозмінний на золото. Прийняття поправок до Статуту МВФ, які спрямовані на повну демонетизацію золота і витіснення його з міжнародних роз­рахунків, також відповідає перспективним економічним інте­ресам США, які намагаються усунути з арени міжнародних валютних відносин найбільш небезпечного конкурента до­лара. Формально виступаючи за підвищення ролі СДР у міжнародних розрахунках, США фактично мало чим ризи­кують. Адже досвід майже тридцятирічного використання СДР продемонстрував їх слабку конкурентоспроможність у порівнянні з національними валютами провідних країн світу, насамперед — доларом США. Слід зазначити, що частка останнього становить понад 60% офіційних світових валют­них резервів, а частка СДР — лише 2,4%.

Кінгстонська валютна система поки що не забезпечує пов­ністю валютну стабілізацію у світі. Кредитні можливості МВФ незначні порівняно з величезними міжнародними фінансовими потоками і дефіцитом платіжних балансів переважної більшості країн світу. Незадоволення країн-партнерів валют­ним механізмом Кінгстону, який дає змогу США продовжува­ти доларову експлуатацію інших країн, об'єктивно посилює необхідність подальшої фундаментальної розробки і проведен­ня докорінної реформи світової валютної системи. Насампе­ред йдеться про пошук шляхів стабілізації валютних курсів, посилення координації валютно-економічної політики як провідних країн між собою, так із іншими країнами світу.

Нині в рамках Кінгстонської угоди намітилась тенденція переходу від доларового стандарту до багатовалютного, який включає поряд з доларом США німецьку марку, японську єну, англійський фунт стерлінгів, швейцарський франк, що безумовно означає посилення конкурентної боротьби між трьома світовими валютно-фінансовими центрами: США, Західною Європою і Японією.

2. Світові валютно-фінансові ринки

2.1. Девізні ринки

Одним із найсуттєвіших елементів міжнародних валют­них відносин є світовий валютний ринок.

Валютний ринок — це: 1) підсистема валютних відно­син у процесі операцій купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах;

2) інституціональний механізм (сукупність установ і організацій — банки, валютні біржі, інші фінансові інститути), що забезпечу­ють функціонування валютних ринкових механізмів.

Валютний ринок як економічна категорія — це система стійких економічних та організаційних відносин, пов'язаних з операціями купівлі-продажу іноземних валют та платіж­них документів в іноземних валютах. На валютному ринку здійснюється широке коло операцій щодо зовнішньоторго­вельних розрахунків, туризму, міграції капіталів, робочої сили тощо, які передбачають використання іноземної валюти по­купцями, продавцями, посередниками, банківськими устано­вами та фірмами. Існує чотири групи суб'єктів валютного ринку:

• державні установи, основне місце серед яких займають центральні банки та казначейства окремих країн;

• юридичні та фізичні особи, зайняті у різноманітних сферах зовнішньоекономічної діяльності;

• комерційні банківські установи, які забезпечують ва­лютне обслуговування зовнішніх зв'язків, особливо брокерські контори;

• валютні біржі та валютні відділи товарних та фон­дових бірж.

Основні суб'єкти валютного ринку — великі транснаціо­нальні банки, що мають розгалужену мережу філій і широко використовують в операціях сучасні засоби зв'язку, комп'ю­терну техніку.

Банки та інші учасники валютного ринку пов'язані між собою у режимі реального часу за допомогою телефонних, телексних і комп'ютерних засобів зв'язку. За допомогою мережі кореспондентських рахунків банки здійснюють пе­реказ платежів від імпортера до експортера, а сучасні елект­ронні і телекомунікаційні можливості дають змогу перека­зувати гроші у будь-яку точку планети за лічені хвилини.