Історія економічної думки на Україні

У цьому зв'язку вчений звертав увагу на ті явища, які не вкладалися в Марксові висновки. Це, зокрема, успішне співіснування частини дрібної промисловості з крупним ви­робництвом, яке іноді навіть сприяє її розвитку. Крім того. у сільському господарстві не спостерігається нічого подіб­ного концентрації та централізації виробництва, які так характерні для еволюції промисловості. Селянське госпо­дарство не тільки не знищується крупним капіталістичним землеробством, але навіть зростає у більшості випадків за рахунок цього останнього. Разом з тим, наголошує М. Туган-Барановський, той факт, що «до сільського господарства схема Маркса зовсім непристосовна . тільки послаблює, але не знищує значення цієї схеми по відношенню до всьо­го суспільного господарства у сукупності». Оскільки все суспільне виробництво, вважав він, у цілому концентруєть­ся, незважаючи на зростання селянського господарства, загальна чисельність пролетаріату швидко зростає, а кіль­кість самостійних виробників відносно падає. Незважаючи на занепад крупного капіталістичного землеробства, капіта­лістичний спосіб виробництва дедалі більше підпорядковує собі суспільне господарство.

С. Булгаков в одній з своїх найгрунтовніших праць «Капитализм и земледелие» (1900) робив висновок, що «в зем­леробстві не тільки не відбувається ніякої концентрації, а й з надзвичайною силою виступають децентралізуючі тен­денції». Цю точку зору поділяла абсолютна більшість ук­раїнських учених-економістів, зокрема О. Посніков, В. Косинський, В. Левитський, М. Ратнер, В. Желєзнов, О. Русов, Т. Осадчий та інші. Вони заперечували значення Марксової теорії ренти взагалі і абсолютної зокрема, саму ідею націоналізації землі, обґрунтовували тезу про стійкість тру­дового селянського господарства тощо, робили висновок про недосконалість теорії марксизму в галузі аграрного пи­тання в цілому. «Вся проблема в тім,—писав у 1899 р. М. Ратнер у праці «Аграрные вопросы в европейской литературе» (Русское богатство. №8. 1899),— що «Капітал» на­писаний на досвіді Англії і аграрне питання в «Капіталі» є прогалиною, оскільки тут сільське господарство знаходило­ся у зовсім виняткових умовах».

Не менш гостру реакцію серед учених-економістів ви­кликали і висновки Маркса про зубожіння робітничого кла­су як необхідний наслідок основного закону капіталістич­ного нагромадження: «наступні історичні факти позбавили (їх.— Л. Г.) .всякого значення», вважав М. Туган-Барановський, ці факти є свідченням «безсумнівного економічно­го, морального та інтелектуального піднесення робітничого класу в найновіший час». Відомий економіст, викладач Київського університету професор В. Желєзнов, у дослідженнях якого однією з цен­тральних була проблема заробітної плати, хоч і проголошу­вав своєю «точкою опори» теорію Маркса, вважаючи загальний погляд останнього на економічні відносини плід­ним, проте був переконаний, що висновки К.- Маркса від­носно заробітної плати вже застаріли. Він детально до­сліджує Марксову концепцію заробітної плати в моногра­фії «Заработная плата. Теория. Политика. Статистика» (1918) і переконливо доводить, що доктрина марксизму про стрімке нагромадження капіталу всупереч інтересам про­летаріату наочно спростовувалася пізнішими фактами: на основі піднесення продуктивних сил суспільства та внаслі­док боротьби робітників з підприємцями і регулювання су­спільною владою заробітна плата мала тенденцію до зро­стання.

Критична переоцінка теоретичної системи марксизму су­проводжувалася не менш глибоким критичним аналізом йо­го філософських та методологічних засад. Особливу увагу вчені звертали на метод історичного матеріалізму, прого­лошений Марксом та його ортодоксальними послідовника­ми єдино науковим для пояснення всіх явищ суспільного життя та визначення законів його розвитку. На зламі двох століть з'являється ціла низка праць, в яких поглиблено досліджується ця проблема. Серед них — праці О. Миклашевського («Реализм и идеализм в политической экономии», 1896), М. Лежнєва («Маркс и Кант. Критико-философская параллель», 1900), С. Булгакова («От марксизма к идеализму. Сборник статей», 1896—1903, 1904), П. Струве («Марксовская теория социального развития», 1905), М. Тугана-Барановського («Теоретические основы марксиз­ма», 1905, «Современный социализм в своем историческом развитии», 1906) та ін.

Віддаючи належне марксистському методу, вчені звер­тали увагу на обмеженість його економічного детермінізму, моністичного погляду на розвиток людського суспільства, визначення людини виключно як продукту середовища, на­голошували на неправомірності зосередження теорії в сфе­рі інтересів одного класу та надмірної її ідеологізації тощо. Показова у цьому відношенні є, зокрема, праця Б. Кистяківського, опублікована в 1900 р. в журналі «Жизнь», «Категории необходимости социальных явлений».

Нікому до Маркса, вважав учений, не вдалося так гли­боко зазирнути в суть соціального процесу, саме Маркс і Енгельс «вперше висловили вимогу всеосяжного застосу­вання причинного пояснення до соціальних явищ». Та разом з тим, посилаючись на ідеї 1, Канта, Б. Кистяківський різко заперечує проти фетишизації історичного матеріалізму, спроби шукати причинний зв'язок явищ тільки в економіч­ному житті, проти виключення із сфери причинних зв'язків духовних засад, юридично-правової надбудови. Він відки­дає спроби марксизму відкрити закони суспільного розвит­ку. запропоноване ним діалектико-матеріалістичне тракту­вання закону, віддає перевагу розумінню економічних за­конів у вченнях А. Сміта та Д. Рікардо та ін. По суті Б. Кистяківський, як і переважна більшість учених-економістів того часу, відстоював позитивну функцію суспільних наук у цілому і політико-економічної науки зокрема.

М. Туган-Барановський вважав недостатнім і неефек­тивним зосередження політичної економії на поясненні кла­сового поділу суспільства, розуміння цього поділу як осно­ви господарського ладу, прагнення вирішити всі теоретичні питання крізь призму ідеології виключно робітничого класу і на цій базі обгрунтувати свою практичну програму. В «Очерках из новейшей истории политической экономии й социализма» він писав: « .прагнення марксизму звести весь ро­бітничий рух до політичної боротьби робітничого класу за свої класові інтереси уявляється нам поганою і такою, що не досягає своєї мети політикою».

Інший відомий в Україні і Росії вчений-економіст, викла­дач Харківського університету М. Соболев у праці «Экономические интересы й группировки политических партий в России» (1906) визнав Марксову ідею суспільних класів і їх боротьби геніальною та «найвищою мірою плідною у справі вияснення процесу історичного розвитку». Що ж до практичної політики марксизму, то він викладав її вже в дусі реформаторських програм західноєвропейської, перед­усім німецької, соціал-демократії. М. Соболев наголошував, що соціал-демократична партія полишила ідею «насильни­цького перевороту» і тепер «стоїть на грунті еволюції, ви­ходить з того, що ніякий політичний та соціальний поря­док не може бути створений міцно, якщо не існує усіх умов для такого здійснення і якщо водночас новий етап не відпо­відає загальним потребам широких верств суспільства». Подібний підхід до розвитку ідей марксизму був типовим на початку XX ст. для прихильників цього вчення. Особли­ва увага зверталася (як, до речі, і в нашій сучасній-еконо­мічній літературі) на ті моменти в «Капіталі» Маркса, які, на думку багатьох учених, свідчили про нібито передбачену Марксом можливість еволюційного розвитку суспільства, розв'язання мирним шляхом класових антагонізмів тощо.