У галузі граматики виникають нові погляди, що постулюють відмову від розрізнення традиційних частин мови в прамовному індоєвропейському стані. Висловлюються твердження, що праіндоєвропейська мова не була мовою номінативної будови ( в той час, як всі сучасні мови вважаються такими), а була мовою активної або ерегативної конструкції.
Сучасне порівняльно-історичне мовознавство широко використовує дані, отримані іншими науками. Наприклад, воно спирається на результати ареальних досліджень (існує навіть ареальна лінгвістика), враховуючи те, що територіально-суміжні мови можуть запозичувати певні риси від мов-сусідів, хоча довести це запозичення дуже важко.
Перед порівняльно-історичним мовознавством стоїть і важлива задача по встановленню мовної прабатьківщини окремих народів, зокрема слов’ян. За допомогою і інших наук висуваються, спростовуються, підтверджуються різні гіпотези, теорії. Отже, порівняльно-історичне мовознавство не втрачає своєї значимості і понині. Воно допомагає нам зрозуміти, ким ми були, хто ми є, і , відповідно, ким можемо стати.
Використана література:
1) Звегинцев В.А. История языкознания X|X и XX веков в очерках и извлечениях. Москва, 1964
2) Лингвистический энциклопедический словарь. Гл.ред. В.Н.Ярцева. Москва, 1990
3) Коцюбинський Б.В. Короткий огляд історії мовознавства. Киів, 1964
4) Удовиченко Г.М. Загальне мовознавство.Історія лінгвістичних вчень. Київ, 1984
5) Блумфилд Л. Язык. Москва, 1968
6) Фердинанд де Соссюр. Труды по языкознанию. Москва,: Прогресс, 1968
Завантажити реферат