А потім раптом - мова! мова!
Чужа звучить мені, як рідна.
Бо то не просто мова, звуки,
несловникові холодини -
в них чути труд, і піт, і муки,
чуття єдиної родини.
Мандри по гірських стежках Грузії, несподівані зустрічі з величчю національних реліквій народу, праця над перекладом “Витязя в тигровій шкурі” Шота Руставелі та сучасних поетів, глибоке проникнення в закони незнайомої мови - все супроводжувалося пізнанням в самому собі нового світлого почуття.
Трудовий порив післяреволюційних років на побудову соціалізму вперше так повно розкрив творчий характер праці. Тому поет прагнув перед усім знайти її слід, що виводить людину на нові непізнані простори. Він порушує спокій руїн, підіймає мури та колони, вгадує за “глухим мовчанням брил” кроки історії та натхнення давно зниклих майстрів.
Знову і знову вступає в дію його виняткове вміння оживляти мертві речі: орнамент, склепіння будов або, як у “Безсмерті”, шматок звичайної путіловської рейки.
Вірш “На руїнах в Кутаїсі” надзвичайно виразно показує і цю характерну властивість обдаровання художника і спрямування його естетичних інтересів. Погляд на красу минулого незмінно приводить поета до думки про найприкрасніше, що є в людині, - здатність творити:
Каменярі - раби і чудодії -
Принесли в творчій ярості сюди
Ці вирослі з віків, з граніту, з мріїї
Плоди, як чаші, й чаші, як плоди…
І що тепер безпліддя скель одвічне
Народові - володареві гір?
Долають смерть стягання титанічні,
Життя і цвіт - це їхня мисль і твір.
В такий засіб головною темою “Подорожей” стала творчість народу і для народу. І руїни кутаїського храму, і шлях до Тмогві - міста геніального Руставелі, і нічь на Мтацмінді, коли вирили череп великого поета Грузії Важа Пшавела, і карпатський дуб, що глибоко вгруз коріннями в камінь узгір`я, - все вело до поетичного пізнання того, як творчість митців минулого зростала на рідній землі.
В свою чергу тема життя і смерті, тимчасового і вічного, що в “Подорожах” ставиться з високою інтелектуальною напругою, відтворюється в плоті вагомо-матеріальних образів народного труда і творчості.
Яскравим прикладом цього може бути одна з поезій узбекистанського циклу - “Труна Тімура”. Оглядаючись у примарне блимання зеленої нефритової брили Самарканда, поет наче бачить перед собою рух безжальних орд, згарища, руїни, загибель і страждання народів. Шлях сліпої жорстокості та загарбництва ніколи не породжував безсмертя. Історія несе в майбутнє тільки те, що служить Життю і Людині. Решта гине:
Він смертю зник, як смертю виник,
І слід на солонцях присох,
Де йшов, кульгаючі, руїнник
Землі народів багатьох,
Де йшов, кульгаючі, сновида
Безплідних снів, безплідних діл,
Збиваючі до круговиду
Блукання швидкойдучий пил.
І на шляхах земного ширу
Пройшло усе, кінчилось все,
І склеп розпався Гур-Еміру,
І впали башти медресе.
Тут знов ми бачимо піднесений майже до символічності образ каменя, але тут цей камень - “холодний камень забуття”, в тьм`яних відсвітах якого видно лише “мертві далі безслідних війн, пустих смертей”. В образно-філософському осмисленні Бажана це - символ неминучої безславної поразки всіх антинародних, антигуманних сил, сил гніту, війни і розбою.
“Він смертю зник, як смертю виник…” - цей рядок точно відтворював провідну ідею поезії і мав, безперечно, відношення не лише до Тімура: в час створення вірша у 1938 році полчища Гитлера вже почали безсоромно топтати землю і волю народів.
Наближався 1941 рік. Але раніше ніж звернутися до місця поета в літературі Вітчизняної війни, варто згадати рядки одного з відомих довоєнних віршів: “Вітчизні віддати - невигризки душ, а всю повноцвітність життя або смерті”. Якщо вірші і поеми Бажана передодня війни несли в собі драматичні відсвіти передгроззя, то з червневого світанку 1941 року поет безпосередньо опинився перед небувалою грозою. В цикли “Клятва” (1941 рік), “Сталінградський зошит” (1943 рік) і “Київські етюди” (1944 рік) вона ввійшла разом з усім особисто баченим, відчутим, пережитим і вистражданим.
Сьогодні, через п`ять десятиліть після зображених подій, вірші поета яскраво відтворять, перш за все, зримий і чутний фізичний образ того, що було: палання великого приволзького степу, гігантськи дими над Сталінградом, “удари немислимої тяготи”, фонтани води над збуреною Волгою, напругу рукопашного бою, страшне видовище зруйнованого Києва, палаючий університет, де “книги, як птиці, на мокрій панелі розпачливо б`ють обгорілим крилом”, жах пережитого в очах дітей і жінок…
Але головне в ціх малюнках лежить глибше - в повноцінному синтезі зображення, ідеї та емоції. Такий синтез найбільш відчутний у віршах “Біля хати”, “На березі”, “Прорив”, що малюють окремі епізоди сталінградської епопеї.
Мета поета - розбудити у воїні всі чуття, що можуть служити розгрому ворога, чуття особистої відповідальності за хід війни, за майбутнє людей, землі, за долю старої жінки з вірша “Біля хати” і за долю Волги, Дніпра, всієї Батьківщини:
І зрозумів він: тисяча незнаних
Чиїхось дочок, матерів, дружин,
Сестер і подруг, рідних і коханих
Став захистом і порятунком він.
Особливого значення в цьому плані набували вірші, в яких звучали голоси поневоленої фашистами України. Журні і гнівні - вони закликали до помсти і визволення, проривалися крізь гул великого бою:
Крізь рев вогню, крізь свист і скрегіт сталі,
Крізь гуркіт битв, крізь гук і вибух січ,
Крізь землетрус, крізь вкриті димом далі
Ми чуєм клич - це України клич…
І поруч з цими рядками - енергійні, наснажені думкою про дружбу народів як запоруку перемоги:
Як непохитні витязі війни
В огні, в диму стальної веремії
Стоять сини великої Росії
І України милої сини.
Казах, грузин стоять із ними рядом,
Узбек, таджик, вірмен і білорус,
Стоять, як мур, під рідним Сталінградом -
Незламний мур, і дружба, і союз!
І знову ідея - в глибинних роздумах про природу подвигу радянських людей:
Вони змагались, юні і могучні,
На схилах Волги - за дніпрові кручі,
На сталінградських вулицях - за Львів,
Вони, йдучи в нечувані бої,
Б`ючись за всю радянську Батьківщину,
Змагалися за рідну Україну,
За волю й щастя, славу й честь її.
Серед чуттів, що їх мобілізовувала радянська література на розгром гітлерівських загарбників, особливе місце посідало чуття героїчних традицій минулого. Мужні образи наших великих предків запалювали воїнів на нові подвиги. До цих історико-патріотичних творів належала і поема Бажана “Данило Галицький” (1942 рік). Вона, як літопис, кожним своїм гартованим двовіршем була звернута до патріотичної свідомості захисника своєї Вітчизни.
Принцип розглядання явища в широких горизонтах часу, застосовуваний раніше до сучасних тем, тепер діяв у оберненому напрямі, але приносив такий же ідейний і естетичний ефект. У перспективі сторіч, руху історії заново осмислюються розбійницькі акції тевтонського ордену і візвольна, справедлива боротьба князя Данила та його дружинників. Ми бачимо історичну і невмирущу силу руського патріотизму. В останніх словах Данила Галицького - не тільки правда історії, ала й правда нашої близької перемоги:
Завантажити реферат