Виникнення уніатства

Уніатський собор у Замості в 1720 р. відмінив чимало право­славних обрядів, узаконив латинські нововведення, прийняв рішення про видання богослужебних книг, виправлених в уні­атському дусі. Пізніше з'являється розпорядження уніатським священикам переймати зовнішні риси латинських ксьондзів.

На єдину на той час в Речі Посполитій православну кафедру в Могильов-на-Дністрі з Києва прибув єпископ Георгій (Конись-кий), де його та помічників спіткали великі труднощі, пов'язані з турботами по збиранню православної пастви. Через два роки в Переяславі був поставлений вікарієм (заступником) Київського митрополита єпископ Гервасій (Лінцевський), який опікувався долею православ'я на Правобережній Україні. Він призначив в 1768 р. у різні місця Правобережної України «духовних прави­телів» і доручив їм завідування церковними справами. Завдяки діяльності Гервасія та його помічників двадцять три деканати (благочиння), тобто тисяча парафій, повернулися до православ'я.

У 1772 р. настав час першого поділу Польщі і приходу в Гали­чину Австрії, а з нею — іншого державного укладу й дещо іншо­го ставлення до католицизму та унії. Австрія почала з того, що безмежна шляхетська сваволя була втиснута в жорстокі рамки австрійських законів — Австрії потрібні були спокій і регулярні грошові надходження до державної скарбниці; було ліквідовано значну частину польських костьолів і монастирів, а їх землі кон­фісковано. На основі конфіскованих земель створено так зва­ний релігійний фонд; греко-католицька церква здобула рівні права з римо-католицькою; уніатське духовенство одержало не тільки реальне правове, а й матеріальне забезпечення у вигляді щомісячної платні із релігійного фонду. Греко-католицькому духовенству було відкрито реальний доступ до вищої освіти у Львові, Відні, Інсбруку та Римі. У Львові було відкрито греко-католицьку семінарію, яка гарантувала студентам-богословам повне матеріальне забезпечення, що умотивлювало здобуття ос­віти здібною бідняцькою молоддю.

Зрозуміло, що ніякого благодійництва з боку австрійських вла­стей тут не було; був тверезий політичний розрахунок на по­слаблення польського впливу у Галичині, зокрема протистав­лення йому місцевого населення й уніатського духовенства. Втілювався в життя відомий принцип Макіавеллі «поділяй і во­лодій», але в даному випадку його реалізація була виграшна для українців: створилися сприятливі умови для національного відрод­ження. Слід визнати, що значна частина проблем національного відродження впала на плечі греко-католицького духовенства. Як визнавалося на Львівському (1946 р.) соборі в XIX ст. «наша уніатська церква повільно скинула з себе польське духовне по­неволення і саме вона відродила наш народ національне».

У зв'язку з цим потрібно повернутися до питання оцінки унії. Так, справді, укладання унії було прийняте негативно значною частиною населення України, яка вбачала в ній спробу ідеоло­гічного та релігійного обгрунтування політики полонізації і ка­толичення, запроваджених урядом Речі Посполитої. Проте суть унії як союзу православ'я і католицизму не залишалась незмінною. Це пояснювалося як перемінами в соціально-політичному житті, так і суто релігійними факторами, а також непростим станови­щем уніатського духовенства. Останнє перебувало між двома основними силами, інтереси яких і слід було враховувати у своїй діяльності: це польська та спольщена українська шляхта, котра намагалася використати унію в своїх політичних і корисливих цілях; з іншого боку, це український народ, пригноблений чу­жими та власними можновладцями. Уніатське духовенство повинно було загравати з першими для того, щоб забезпечити своє матеріальне та політичне благополуччя, і водночас, турбуватися про те, щоб зміцнити або хоча б не втратити свого впливу на широкі маси, добре розуміючи, що духовенство без пастви існу­вати не може. Розуміння цього врешті-решт призводить до пев­ної еволюції самого уніатства. Уніатському духовенству доводи­лося більше уваги приділяти розв'язанню питань, що стосують­ся долі українського народу, збереження національної самобут­ності, національної культури, мови тощо. Постановка цих пи­тань, а тим більше спроба їх вирішення з боку греко-католиць­кого духовенства не входила в плани польської шляхти.

Автор вважає, що в історії цієї релігійної конфесії слід виділи­ти не тільки негативні аспекти, а й з позитивного боку висвіт­лювати її функціонування. Слід визнати й те, що унія з Римом дала можливість зберегти в умовах латинізації та полонізації східний обряд. Наскільки важливим це було, засвідчили пізніші події, зокрема так звана Пінська унія 1921 р., коли польське католицьке духовенство з метою полонізації православних на­в'язувало їм римо-католицький обряд і робило все можливе, аби відвернути їх від уніатства, де обрядовість значною мірою запобігала полонізації. Адже обряд — це не просто форма віро­сповідання, практичний вияв релігійної свідомості, а історич­но складена і освячена традицією органічна єдність віровчення і культури даного народу, вияв і фактор його духовності.

Запровадження унії викликало пробудження національної свідо­мості українців. Досить скоро під тиском обставин і представ­ники уніатського духовенства дійшли висновку, що ця церква повинна стати однією із значних сил, спрямованих проти дена­ціоналізації та полонізації українського народу. Тому польські власті почали переслідувати й уніатів, дуже скоро вони переко­нались, що «унія їм не вигідна», бо не виправдовує покладених на неї надій (Діяння собору греко-католицької церкви у Львові. 8—10 березня 1946. — Львів, 1946. — С.107).

Після запровадження унії українське духовенство відкрило так звані уніатські школи, що діяли в Галичині до 1939 р. Польські шовіністи прагнули їх латинізувати, полонізувати, але при першій же нагоді ці школи знову українізувалися, завжди залишаючись осередками української духовності, сприяли збереженню україн­ської мови як однієї з найважливіших національних ознак. Таку школу свого часу закінчив Іван Франко.

Формальне вирівнювання з католицьким духовенством відкрило для українського духовенства можливість здобувати середню і вищу освіту. Польський клір робив усе можливе, аби не допускати цього, але повністю запобігти інтелектуалізації уніатів уже не міг, і пізніше греко-католики досить ефективно скористали­ся цією можливістю. Польські, римські, а пізніше австрійські і власні духовні заклади готували не тільки священиків: з них ви­ходила і церковна, і світська інтелігенція, яка робила свій по­сильний внесок в справу національного українського відродження і державотворення.

Зауважимо, що в уніатства були й досить гострі суперечності з українською народною культурою. У 1879 р. уніатські церковні власті виключили з Львівської семінарії кількох учнів лише за те, що вони розмовляли на вулиці з 1.Франком. У 1890 р. уні­атський митрополит С.Сембратович у листі до редактора журна­лу «Дзвіночок» вимагав не друкувати твори 1. Франка або «хіба лише з початковими буквами подавати, а не повним іменем його» (Правда про унію. — Львів, 1981. — С. І II).