Виникнення уніатства

Так, у 1583 р. Київським митрополитом був призначений Онисифор. Дівочка, який всупереч канонам православної церкви дозволив одружитися усім своїм єпископам, навіть призначив священиками багатоженців. Це викликало незадоволення віру­ючих. Польський король скористався прибуттям до Польщі Кон­стантинопольського патріарха Єремії і переконав його зняти Онисифора й висвятити на митрополита людину, висунуту руською шляхтою, — таємно підготовленого єзуїтами єпископа Ми­хайла Рогозу.

Хоч патріарх і знав про деякі непорядні вчинки цього єписко­па, про його зв'язки з єзуїтами і недовір'я до нього православ­них, але під тиском польського короля висвятив Рогозу на сан митрополита. Проте, щоб запобігти негідним вчинкам нового ієрарха, всупереч церковній практиці призначив на Київську митрополію свого екзарха — Луцького архієпископа Кирила Терлецького, наділивши його правами, які насправді перевищу­вали права самого митрополита. Проте, як виявилося пізніше, Терлецький підтримував тісні зв'язки з єзуїтами, не раз викону­вав їхні доручення. Отже, православну церкву на Україні та в Білорусії очолили люди, які докладали чимало зусиль для запро­вадження унії православної церкви з римським престолом.

Ще задовго до прийняття церковної унії єзуїти розпочали ак­тивний наступ на пов'язану з православною традицією освітню діяльність, на науку, мораль, культуру українського народу. Ак­тивізації їхньої діяльності сприяв вихід у 1577 р. книги єзуїта Петра Скарга «Про єдність Божої церкви під одним пастирем», яка викликала значну в ті часи полеміку між прибічниками пра­вослав'я і католицизму. Сама структура книги відповідала кла­сичній схемі єзуїтських диспутів між католиками і православни­ми, а перемога римсько-католицької сторони була заздалегідь запланованою.

Маскуючись під захисника інтересів українського та білорусь­кого народів. Скарга нібито неупереджено аналізував усе, що могла дати українцям і білорусам західна латинська і східна грець­ка культура. «Одначе на Україні й Білорусії уся наука впала, — писав він, — а попи схопили й ніколи вівці (тобто православні віруючі) не можуть мати з них такої втіхи, якої треба. До того дуже ошукали тебе греками, український і білоруський народи, що, даючи тобі святу віру, не дали своєї грецької мови, тільки звеліли задовольнитися . слов'янською, щоб ніколи не прийшло» до справжнього розуміння і науки. З слов'янської мови ніколи ніхто не може бути вченим» (Возняк М. Історія українсь­кої літератури. — К., 1921. — Т.2 — С.2, 41). Усе відібрав бог у греків і Русі, твердив далі Скарга, і справжня наука перейшла від греків до Латинської церкви, а тому розраховувати на поши­рення науки і культури з Греції не доводилось. Йому підспівував також єпископ Потій: «Як для греків, так і для руських спасіння — в єдності з римською церквою, яка володіє повністю про-світними засобами і додає премудрості й розуму всім, хто з чем­ністю сина звертається по її материнську допомогу» (Савич А.) Западно-русские униатские школьі//Трудьі Белорусского университета. — Минск, 1922. —№2.— С. 114). Така проватиканська аргументація поширювалася в Україні й Білорусії і мала на меті підготувати грунт для церковної унії. Католицька пропа­ганда зображає запровадження уніатства як турботу про «єдність церкви Божої під одним пастирем» — папою римським. За твер­дженням єзуїтів, здійсненню цієї мети не суперечили всілякі жорстокі засоби й підступні дії, фанатична ненависть і фізичне знищення противників, проведення політики «батога і пряни­ка». Єзуїти застосовували різні форми й методи поширення унії серед населення. Зокрема, православному духовенству вони обі­цяли рівність у всіх привілеях з латинськими ксьондзами, пере­конували священиків у силі католицизму, необхідності церков­ної унії з ним, переслідували противників унії адміністративни­ми засобами.

Унія в Речі Посполитій була бажаною для Риму як компенса­ція втрат, завданих йому Реформацією, і насамперед тому, що Рим і його первосвященик, а також католицьке духовенство в Польсько-литовській державі здавна плекали мрію про підко­рення всієї східної православної церкви Римському престолу. Єзуїт Антоній Поссевін висловлював загальну думку католиць­кого керівництва, коли говорив, що тільки прилучивши Західну Русь до католицизму, можна досягти єднання з Римом і Русі Московської.

Третя, завершальна Люблінська унія 1569 р.

Польща, Русь (Ук­раїна й Білорусія) та Литва утворюють єдину державу з польським королем на чолі. Литва зрікається окупованих нею земель на користь Польщі і повністю втрачає власні органи влади.

На Україні закріпачують селян, попів гонять на панщину, їм немає доступу до освіти, православні храми здаються в оренду шинкарям. Посилюються два страшних для православ'я проце­си: з одного боку, масові переходи шляхти, духовенства й вірую­чих в католицьку віру, а з другого — примітивізація, культурний занепад тих, хто залишився православним. Україна убожіє, втра­чає знать, некатоликам забороняється займатися торгівлею, їх не включають до ремісничих цехів, школи полонізуються. По­встання козаків і селян топляться в крові. Найвідомішими з них було повстання 1591—1596 рр., жорстоко придушене. Тимчасом, коли селянство посилювало виступи проти польських феодалів, українська заможна верхівка, виходячи із своїх інтересів, протя­гом життя одного-двох поколінь майже перейшла на бік польсько­го магнатства, засвоївши його мову, віру й звичаї. Зрада україн­ської верхівки, пізніше — прийняття унії, з одного боку, полегшили польським панам процес закріпачення місцевого населен­ня, а з другого — вкрай загострили соціальні, національні й релігійні суперечності в Речі Посполитій.

Ідея унії православної церкви з Римом гаряче підтримувалась королівсько-магнатським урядом, саме вона розглядалась як засіб ідеологічного обгрунтування тієї експансіоністської політики, що проводилась ним як засіб асиміляції, ополячення православно­го населення Речі Посполитої. Оскільки Флорентійська унія не мала тут успіху, було визнане за необхідне провести нове «узгод­ження церковне», згідно з яким українське і білоруське насе­лення, підкорене «апостольській столиці», було б відчужене від православної церкви, поступово ополячене та окатоличене.

Трагічна ситуація на Україні кінця XVI ст. поставила пробле­му вибору і перед православним духовенством: 1) продовжувати нерівну боротьбу, знаючи, що це несе загибель духовенству і неминуче окатоличення та полонізацію народу; 2) прийняти римо-католицьку віру, що викличе кривавий розкол, в результаті якого частина народу загине, а інша буде полонізована; 3) піти на унію з Римом, щоб зберегти обряд і національну самобутність, змінивши залежність від константинопольського патріарха на залежність від папи римського.

Прийняття ідеї унії частиною православного духовенства по­яснювалось і деякими іншими, прозаїчнішими обставинами. Уже протягом століття, незважаючи на церковні канони, зловжива­ючи правом патронату призначати кандидатів на архієрейські кафедри, ігуменів монастирів і навіть священиків парафіяльних храмів, польські правителі роздавали церковні нагороди, часом продавали високі церковні посади. Внаслідок цього надзвичай­но знижувався духовний рівень ієрархії, яка більше турбувалася про свої власні інтереси, а не інтереси свого народу; це підрива­ло її зв'язок з народними масами. Зрозуміло, що ці характерис­тики не стосуються усіх представників православного духовен­ства на Україні того часу, але все ж таки значна частина його загрузла в розпусті. Ці ієрархи саме завдяки унії розраховували добитися рівноправності з польськими феодалами, домогтися високих державних і церковних посад і звань. Свою згоду на визнання влади папи римського вони пов'язують не з перекона­ністю в істині догматів католицької церкви, не з релігійно-ідей­ними мотивами. Православні ієрархи пояснюють це незадово­ленням розпорядженнями патріархів, складним становищем цер­кви на Сході. Особливо ж підкреслюється стурбованість тим, що єпископи залишили кафедри та села й помістя, які перебували у їхній власності; щоб митрополитові та єпископам були дані місця в сенаті та сеймі Речі Посполитої і, взагалі, щоб вони були зрівняні в правах з католицькими єпископами.