Загальна характеристика джерел трудового права

Основним джерелом трудового права є Конституція Украї­ни від 28 червня 1996 p., що закріплює найважливіші трудо­ві права людини і громадянина та гарантії їх реалізації. Ці положення відображені в статтях 3, 8, 19, 21, 22, 23, 24, 36, 43,44, 45, 46, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 64, 68 і деяких інших.

Найважливішим розділом нової Конституції України, що визначає її демократичні засади, є розділ II "Права і свободи людини і громадянина". Невипадково конституційному за­кріпленню прав, свобод і гарантій приділяється така велика увага, адже в ст. З передбачається, що утвердження і забезпечен­ня прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

У Конституції України 1996 року не тільки збережено встановлені колишньою Конституцією УРСР права і свобо­ди громадян, а й значно розширено їх перелік, передусім за рахунок включення прав і свобод, закріплених в міжнарод­но-правових актах про права людини. Деякі формулювання Загальної декларації прав людини і Міжнародних пактів про громадянські й політичні, економічні, соціальні й куль­турні права людини буквально відтворені в тексті Основно­го Закону. Уперше закріплені право на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом, право працюючих на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, право на належні, безпечні й здорові умови праці, право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, право на соціальний захист у разі безробіття з незалежних від гро­мадянина обставин і цілий ряд інших. Посилено конституційні гарантії прав і свобод, конкретизовані умови їх здійснення.

Закріплене в ч. 1 ст. 43 право на працю сформульоване відповідно до ст. 23 Загальної декларації прав людини. Ко­жен має "можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується". Людина самостійно розпоряджається своїми здібностями до праці й обирає той або інший вид діяльності, рід занять, а може не займатися трудовою діяльністю. Не можна погодитися з тими, хто вважає, що нова Конституція звузила зміст права на пра­цю і не закріпила гарантії цього права. Як слушно зазначає О. Процевський, "право на працю — це природне і об'єктивне право людини, яке виявляє її особисті можливості, здібності до праці" (Процевський О. Новий зміст права на працю — основа реформування трудового законодавства України / / Право України. — 1999. — №6. — С. 101). У цьому розумінні змісту права на працю не можна стверджувати про його зву­ження.

Особливу увагу приділено забезпеченню економічних і соціальних прав. Посилені гарантії прав у разі безробіття, а також у зв'язку з незаконним звільненням. Так, в ч. 2 ст. 43 передбачений обов'язок держави щодо створення умов для повного здійснення громадянами права на працю, гаранту­вання рівних можливостей у виборі професії та роду трудо­вої діяльності, реалізації програм професійно-технічного на­вчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Норма, що міститься в ч. З ст. 43 про заборону примусової праці, відповідає ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. У зв'язку з цим змінено порядок переве­дення на іншу роботу: нині переведення на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, може здійснюватися тільки за згодою працівника за винятком тимчасового переведення на іншу роботу згідно із ч. 2 ст. 33 КЗпП (у ред. Закону України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України" від 24 грудня 1999 p. №1356-ХІХ // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — №6—7. — Ст. 41) (про поняття примусової праці — див. Жернаков В. Поняття при­мусової праці за законодавством України // Право Украї­ни. - 1997. -№10. - С. 35).

Уперше в Конституції в ч. 4 ст. 43 закріплено право кож­ного на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробіт­ну плату, не нижчу від визначеної законом. Посилені гарантії трудових прав громадян у галузі оплати праці. У ч. 7 ст. 43 закріплено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Таким чином, право на заробіт­ну плату, не нижчу від визначеної законом, і право на своє­часне одержання винагороди за працю зведено до рангу кон­ституційних прав.

У ст. 44 Конституції вперше закріплене право працюючих на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інте­ресів, що відповідає ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права. У ч. 2 ст. 44 закріплено, що поря­док здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпе­ки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.

Ст. 45 Конституції закріплює право кожного працюючо­го на відпочинок. Це право проголошене ст. 24 Загальної де­кларації прав людини і випливає з вимог ст. 7 Міжнародно­го пакту про економічні, соціальні й культурні права.

Відповідно до ч. З ст. 36 Конституції громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Про­фесійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їхньої професійної діяльності.

В основу соціального захисту громадян покладено прин­цип соціальної справедливості, зі змісту ст. 46 випливає, що держава забезпечує соціальний захист тим категоріям гро­мадян, які дійсно в цьому мають потребу. Мова йде про пра­во громадян на соціальний захист у старості, у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати го­дувальника, безробіття з незалежних від них обставин та в інших випадках, передбачених законом.

Найважливішою юридичною гарантією прав і свобод є судовий захист. У ст. 55 Конституції закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Оскіль­ки вказані права в цей час є конституційними, то змінюється механізм захисту цих прав у разі їх порушення. Конститу­ція надає можливість безпосереднього звернення до суду з питань про захист трудових прав у разі їх порушення. Рані­ше майже всі індивідуальні трудові спори (за винятком спорів, зазначених у статтях 222, 232 КЗпП) спочатку розглядалися в комісіях з трудових спорів.

Ці та інші положення Конституції мають першорядне значення для правового регулювання суспільних відносин у сфері праці.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України, є частиною національного законодавства Украї­ни. До джерел трудового права належать ті з них, що містять норми трудового права.

Джерелами трудового права є пакти про права людини 1966 p., а також конвенції і рекомендації МОП, ратифіковані Україною. У вітчизняній літературі прийнято вважати, що конвенції та рекомендації Міжнародної Організації Праці становлять Міжнародний кодекс праці (Прокопенко B.I. Трудове право України: Підручник. — X.: Фірма "Консум", 1998. — С. 91). На 1 січня 2000 p. Україною ратифіковано 51 Конвенцію МОП. До джерел трудового права також нале­жать акти регіонального європейського рівня. Україна рати­фікувала Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод, підписану 4 листопада 1950 p. Державами — членами Ради Європи. У цей час триває підготовчий процес до ратифікації Європейської соціальної хартії (переглянутої), підписаної державами—членами Ради Європи у Стразбурзі З травня 1996 p.