Державний лад (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.)

Згодом стали виявлятися й негативні наслідки нової системи управління. Послабилося централізоване керівництво. Реформа 1957 р. усунула бар'єри на шляху виробничої кооперації усередині економічного району, але спорудила їх на його кордонах. Кожна галузь промисловості — це технічна і виробнича єдність. Нова ж система підривала цю єдність, оскільки управління галуззю було роздрібнено між багатьма економічними районами.

Робилися спроби удосконалити систему раднаргоспів, позба­витися наслідків децентралізації. У 1960 р. в УРСР з цією метою був створений республіканський РНГ, котрий мав координувати діяль­ність усіх раднаргоспів, які діяли в економічних районах республі­ки. Пізніше, у 1962 p., довелося створити РНГ СРСР, а згодом — і ВРНГ СРСР, яка відповідала за стан справ у промисловості та будівництві усієї держави. Отже, поновилась командно- адмініс­тративна система управління народним господарством.

Керівники держави не враховували або не бажали брати до уваги досвід управління радянською промисловістю, усією еконо­мікою. У перші роки радянської влади, в період створення основ соціалістичного промислового виробництва, формування галузей промисловості, зосередження їх в єдиному господарстві раднаргоспи забезпечували потреби управління. Але в роки так званого завершення будівництва фундаменту соціалізму, організації єдино­го народногосподарського комплексу в масштабах усієї країни вони уже не відповідали завданням управління, які по суті залишилися командними. Реформу 1957 р. так і не вдалося пов'язати з центра­лізованим плануванням, з єдиною науковою політикою. У 1965 p. від раднаргоспів відмовилися. В країні, як і раніш, не було ринку засобів виробництва, підприємства не набули самостійності.

З грудня 1957 р. при Держплані СРСР, а пізніше і при ВРНГ СРСР, почали створюватись держкомітети, які мали забезпечити проведення єдиної технічної політики у певній галузі промислово­сті. Але галузеві держкомітети не могли забезпечити планового підвищення технічного рівня виробництва, бо не керували підпри­ємствами безпосередньо, а лише контролювали їх, і то у вузькій сфері. До того ж між ними і раднаргоспами неминуче виникали конфлікти. Тоді ж і вдалися до організації, крім галузевих, вироб­ничих держкомітетів (у газовій промисловості, енергетиці, електри­фікації). Вони безпосередньо управляли підприємствами своєї галу­зі промисловості, що ще більше зміцнювало принцип відомчості, командну природу радянської економіки. 11 січня 1963 р. ЦК КПРС прийняв постанову про підвищення ролі держкомітетів та їх відповідальність за розвиток галузей промисловості. Але і це не прискорило технічного прогресу.

Місцеві органи державної влади і управління — Ради. XX з'їзд КПРС намітив програму пожвавлення діяльності Рад, яка була конкретизована у постанові ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. "Про поліпшення діяльності Рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв'я­зків з масами". В ній ставили, по суті, правильні завдання удоско­налення діяльності місцевих Рад: звільнити їх від непотрібної опіки і дріб'язкового втручання в їх діяльність з боку партійних і вищих державних органів; розвивати їх самостійність, активність; розши­ряти їх права; всебічно зміцнювати їх зв'язки з народом. Проте головною умовою успішного розв'язання цих завдань, як і раніш, вважалось партійне керівництво Радами, його подальше зміцнення. І вже це одне зводило нанівець усі зусилля по демократизації Рад, оскільки надійна опора командно-адміністративної тоталітарної си­стеми — інтеграція партійного і державного апаратів, як у центрі, так і на місцях, — зберігалась.

Важливе значення мало уточнення компетенції та структури місцевих Рад і їх органів, юридичне оформлення їх статусу. До 1960 р. в союзних республіках були прийняті нові положення про сільські та районні Ради, які оформили зміни і усунули прогалини у регулюванні та діяльності цих ланок системи Рад.

Головною частиною у структурі Ради проголошувалась сесія. Встановлювалась регулярність скликання сесій — двічі на рік, на їх обговорення і вирішення передавались усі найважливіші питання, що входили до компетенції Ради.

Виконкому як виконавчому органу наказувалось не підміню­вати Ради у вирішенні питань, що підлягали розгляду на сесії. Встановлювалась обов'язковість звітів виконкому, його відділів, керівних працівників Ради, а також господарських працівників на її сесіях. Разом із тим розширювалась компетенція виконкомів та самостійне вирішення деяких питань місцевого життя, наприклад адміністративно-територіального поділу.

Підвищувалось значення такої структурної частини Ради, як її постійні комісії. Але несподівано робота по удосконаленню діяль­ності Рад була перервана. У грудні 1962 р. за наполяганням М.Хру­щова обласні Ради депутатів трудящих були поділені за виробничою ознакою на промислові та сільські, нібито для забезпечення найк­ращого повсякденного та оперативного керівництва. За таким же поділом здійснювалась реорганізація обласних партійних органів, Але ця акція суперечила здоровому глузду, ігнорувала досвід радян­ського будівництва, послаблювала Ради, оскільки руйнувала їх єд­ність, проте, безсумнівно, працювала на ідею про повну підміну державних органів партійними.

Правоохоронні органи. Зміцнюється єдність системи загальних судів. Уже восени 1953 p. ліквідуються такі знараддя масових репре­сій, як трибунали військ МВС, а потім адміністративні органи, які незаконно привласнили функції правосуддя ("особлива нарада" при МВС СРСР і такі ж установи на місцях). У лютому 1957 р. ліквідуються й транспортні суди.

Роль Верховного Суду СРСР як вищого органу радянської судової системи підвищується. Положення про Верховний Суд СРСР, затверджене у лютому 1957 p., поновило норму попередньо­го Положення про Верховний Суд СРСР: до його складу як члени входили уже в силу свого службового становища також голови верховних судів союзних республік.

Розширилися повноваження Верховного Суду. У першу чергу він став займатися аналізом та узагальненням судової практики і давати роз'яснення судам з питань застосування законодавства при розгляді судових справ. Верховному Суду надавалось право законо­давчої ініціативи. Він міг входити до Президії Верховної Ради СРСР з пропозиціями щодо питань тлумачення законів.

Щоправда, було дещо скорочено наглядові функції Верховно­го Суду СРСР. Це було здійснено у зв'язку із загальною перебудо­вою порядку нагляду вироків і рішень, які набрали законної сили. За загальним правилом наглядове провадження здійснювалось в межах союзної республіки.

Реорганізація радянського суду в Україні була завершена нап­рикінці 1958 p. прийняттям Основ законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік та Закону про судо­устрій УРСР від ЗО червня 1960 p. Ці акти визначили завдання правосуддя, принципи організації та діяльності судових органів, сприйняли зазначені вище зміни і внесли нові. Вони торкалися передусім організації нижчої ланки судової системи — народних судів.

Замість дільничої системи народних судів вводився єдиний народний суд району чи міста. При цьому збільшувався строк повноважень народного суду — він обирається вже не на три, а на п'ять років. Запроваджувався новий порядок обрання народних засідателів — на загальних зборах робітників та службовців і стро­ком на два роки, з тим щоб домогтися більш широкої участі у здійсненні правосуддя.