Автономія України у другій половині XVII ст.

Землі України. Міжусобиці та війни, які сталися після смерті Б.Хмельницького призвели до того, що територія вільної України була розірвана на дві частини: Правобережну та Лівобережну, або Західну та Східну, або тогобічну та сьогобічну. Це був не тільки географічний поділ, а й політичний. Правобережжя опинилося під владою групи старшин, яка орієнтувалася на Польщу. Цей поділ став політичною реальністю, особливо він позначився у 1663 p. з обранням двох гетьманів — лівобережного (І.Брюховецького) та правобережного (П.Тетері).

Юридичне поділ був оформлений Андрусівським перемир'ям ЗО січня 1667 p., яке Польща та Росія уклали без участі України. В ньому спеціально застерігалося, що до Росії входить Лівобережна Україна, а Правобережжя — до Польщі. Запорізькій Січі судилося перебувати під владою Росії та Польщі.

У 1686 p. договір про вічний мир між Польщею та Росією підтвердив ці положення з поправкою, що Київ та Запорізька Січ залишалися за Росією. Поділ України на Правобережжя і Лівобе­режжя був закріплений створенням міжними нейтральної зони. її було заборонено заселяти.

Лівобережна Україна з Києвом в офіційних актах другої поло­вини XVII ст. нерідко іменувалася Малоросією (в статтях Ю.Хме­льницького), друга назва — Гетьманщина, обумовлювалася її полі­тичною організацією. Правобережжя залишалося у складі Польщі. За Гадяцьким трактатом його було названо "Великим княжеством Руським".

За Бучацьким миром, укладеним в 1672 p. між Польщею і Туреччиною, до останньої відходило Подільське воєводство разом з Кам'янцем. А воєводства Київське і Брацлавське, керовані Доро­шенком, віддані під протекторат Туреччини.

Протиприродність поділу України на Лівобережну і Правобе­режну була очевидною. Українці не бажали миритися з ним і активно виявляли свій протест: у 1668 p. — при гетьмані П.Доро­шенко, у 1676 p. — при ІСамойловичу, наприкінці XVII ст. — при І. Мазепі. У повсякденному житті населення цих земель підтриму­вало постійні зв'язки (родинні, економічні, політичні). У 1674 р. на Лівобережжя передислокувалися Брацлавський та Уманський пол­ки, а у 1675 p. — Корсуньський полк. Через рік правобережний гетьман П.Дорошенко здав Москві Чигирин з усіма його жителями присягнув на вічне підданство Росії. Запорізька Січ після 1687 p. підлягала безпосередньо царській адміністрації. Слобожанщина, де жили здебільшого переселенці з України, які створили тут полко-во-сотенну організацію, стала вважатися українською землею.

Лівобережжя поділялося на 10 територіальних одиниць — пол­ків На Слобожанщині було створено п'ять полків. Але в адміністра­тивних і військових справах вона була підпорядкована безпосередньо Білгородському воєводі, а через нього — Розрядному приказу.

Розчленування України на Лівобережну та Правобережну дуже полегшило царату здійснити свій план переведення України зі стану незалежної держави у автономну, самоврядну організацію в складі Росії. У 1663 p. гетьман Брюховецький "ударив чолом цареві мало­російськими городами", та оголосив, що керувати підданими має не гетьман, а цар, який почав іменувати себе "Великия и Малыя России самодержець".

Гетьманські статті. Зміни у правовому становищі України та її класів закріплювалися у нормативних актах, перш за все, у так званих, гетьманських статтях, які були своєрідною згодою двох сторін — Росії в особі царського уряду та України в особі гетьмана. Це були основні нормативні акти, які визначали правовий статус України та її відносини з Росією. Кожен з цих документів називався або ім'ям гетьмана, який підписав його, або місцем, де документ було прийнято. Ось ці статті: другі Переяславські чи Ю.Хмельни­цького (1659 p.); Московські, вони ж Батуринські чи І.Брюховець-кого (1665 p.); Глуховські чи Д. Многогрішного (1669 p.); Коното­пські чи І.Самійловича (1674 p.); Коломацькі чи t.Мазепи (1687 p.).

Усі ці статті тією чи іншою мірою конкретизували, змінювали або скасовували окремі пункти договору 1654 p., a 1659 p. юридичне закріпили автономію. Слід відмітити, що вже в договорі 1654 р. та історії його появи була закладена можливість для наступних обме­жень вільностей України. По-перше, він санкціонував відступи від положень прохальних пунктів Б.Хмельницького; по-друге, закріп­лював зверхність влади царя й, тим самим, ставив правовий статус України, її суспільних верств у залежність від уряду Росії.

Царський уряд не приховував своєї далекосяжної мети. У 1687 р. в статтях Мазепи було заявлено про прагнення об'єднати "народ Малоросійський з великоруського народу всякими людьми, чтобы были они одною их царевого величества державою обще ."

Суспільний устрій. Царат намагався використати господарство України для обслуговування потреб Росії. У той же час, оскільки економіка України стала частиною всеросійського ринку, царський уряд не міг не турбуватися про її розвиток. Через це розвиток господарства України відбувався нерівне, переборюючи численні перешкоди, але у цілому — успішно. При цьому Росія старанно оберігала свої інтереси. У 1669 р. з метою підтримки її державної монополії було заборонено вивозити з України горілку та тютюн.

Контраст між господарським становищем Лівобережних укра­їнських земель, що були під Росією, і Правобережжям, що було в складі Речі Посполитої, був разючим. Сучасники називали останнє руїною. Тут спостерігається загальний економічний занепад, явне запустіння. Донедавна родючі землі перетворилися у спустошену пустелю. На таке Правобережжя вже ніхто не зазіхав. Не дивно, що польський уряд на початку 70-х pp. був згодний відмовитися від Правобережної України.

Суспільні структури та правовий статус класів України. Феодали продовжували вимагати нових гарантій як від царського уряду, так і гетьмана. У другій половині XVII ст. їх права розширюються рядом владних розпоряджень. Земельні володіння українських феодалів збільшуються. Головним джерелом наділення землею було пожалу-вання її гетьманом. Старшина отримувала рангові маєтності (воло­діння). Це були землі, які урядовці одержували за службу згідно з їх посадами. З умовних володінь рангові маєтності поступово пере­творюються на спадкові. До рангових маєтностей відносився Бату­рин — гетьманська резиденція. Гадяч з рангової маєтності перетво­рився у спадкову землю родини Брюховецьких. Згодом уся терито­рія Стародубського полку перейшла у спадкову власність. За своїми земельними володіннями козацька старшина не тільки зрівнялася з шляхтою, а у багатьох випадках перевершила її.

Одночасно з розширенням земельних володінь козацька вер­хівка прагнула зміцнити владу над селянами, закріпачити їх. Круп­ними кріпосниками були гетьмани. І.Самойлович мав 20 тис. селя­нських дворів. У І.Мазепи було 100 тис. селян в Україні і 10 тис. у Росії. У 1659 р. українські феодали домовилися з царським урядом про повернення селян, які втекли з України в Росію та навпаки.

Особистими привілеями феодалів були заборона піддавати їх арешту без санкції суду і суворі покарання за посягання на їх життя та гідність.