Автономія України у другій половині XVII ст.

Генеральні старшини, як і гетьман, за виконання своїх повно­важень одержували з казни платню та пожалування землі у ранг.

Реєстрове військо. Прагнення царату обмежити вільності Ук­раїни не обминуло її збройних сил. У 1659 p. другі Переяславські статті підтвердили обов'язок гетьмана залучати козацьке військо до участі його у воєнних походах росіян. Реєстрове військо викорис­товувалося також для охорони кордонів Росії, особливо на півдні.

У цих походах козаки підлягали російському командуванню, проте, у другій половині XVII ст. вони ще зберігали організаційну відокремленість. Влітку 1687 p. 50 тис. козаків на чолі з гетьманом Самойловичем билися у одних лавах з 10-тисячним загоном Росії. У другому Кримському поході навесні 1689 p. брало участь 112 тис. росіян і 40 тис. козаків.

Москва вдавалася до певних заходів щодо зменшення козаць­кого війська. Гетьман Брюховецький за вимогою боярського уряду погодився скоротити реєстр до ЗО тис. чоловік, що було зафіксова­но у Московських статтях. Одночасно гетьман одержав дозвіл ство­рювати наймане, так зване "затяжное" військо в 1000 чоловік (статті Брюховецького), тобто один полк. Реально ж існувало декі­лька найманих полків: сердюцький (піхотний) та компанійський (кінний). Вони створювалися у міру необхідності, утримувалися за рахунок додаткового оподаткування населення, одержували грошо­ву платню, харчі та одяг.

А втім найманці вперше з'явилися в Україні ще за часів Б.Хмельницького з іноземців — кроатів, німців, італійців, а також поляків.

Церква. Другі Переяславські статті знов підтвердили, що мит­рополит та інше духовенство Малої Росії, тобто України, віддава­лися під благословення московського патріарха, мали право зноси­тися з ним, але останній не втручався в справи православного духовенства України. Ієрархи української православної церкви дали відсіч Брюховецькому, котрий просив Москву надіслати митропо­лита для України. Але у 1675 p. після смерті київського митрополи­та Тукальського Москва перешкодила виборам нового митрополита і заснувала тимчасову посаду місцеблюстителя.

Відчутного удару по автономії української православної церк­ви завдав Самойлович. За його зговором з Москвою у 1685 p. митрополитом Київським було обрано свояка гетьмана єпископа Луцького Гедеона. Московський патріарх Іоаким затвердив це об­рання, погодився з цим фактом і царьградський патріарх. Проте у грамоті, яку Гедеон у 1685 p. одержав від московського патріарха, зазначалося, що Київська митрополія не підлягає московському патріарху, хоча й перебуває під його благословенням і формально йому підвідомча.

Вище духовенство (митрополит і єпископи) обиралися на козацьких радах, священники — на сільських сходах, fx обрання затверджував гетьман. Отже, церква, можна вважати, входила до системи військово-адміністративної організації, а влада гетьмана у певних межах поширювалася і на церкву та її духовенство. Проте це не знижувало ролі церкви в суспільно-політичному житті Укра­їни. Найважливіші акти гетьмана та інших посадових осіб освячу­валися церквою, підтверджувалися церковними записами.

Судові органи. У другій половині XVII ст. в Україні продовжує існувати організація судів, яка склалася за часів Б.Хмельницького.

У цей час спостерігається дальше посилення прав феодалів. Вони зберегли право на доменіальний і вотчинний суди. Доменіальний суд, якому підлягали селяни магістратських і ратушних сіл, здійснювали магістрати та ратуші. Цим же правом почали користу­ватися й козацькі старшини, землевласники, українська шляхта, "царські люди" в Україні.

Існування суду церкви було санкціоновано Собором 1667 p.

Починаючи з другої половини XVII ст. міські суди потрапили значною мірою під вплив сотенної адміністрації. Самостійність зберегли лише магістратські суди таких великих міст, як Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів та деякі інші.

Органи Росії для управління Україною. В міру того, як царський уряд перетворює Україну в автономне утворення в складі Росії, він починає створювати спеціальні установи для регулювання своїх відносин з Україною.

У 1663 p. був заснований Малоросійський приказ, який очолив Артамон Матвеев — найближча до царя людина. Приказ відав адміністративними, військовими і судовими справами. Саме актами приказу санкціонувалися вибори нового гетьмана та старшини. Він же контролював українську церкву та духовенство. З утворенням приказу козацьке самоврядування було помітно обмежено. Після скасування приказної системи повноваження Малоросійського приказу було передано до колегії іноземних справ.

Збройні сили Росії в Україні. Статті Ю.Хмельницького санкці­онували перебування російських воєвод у Переяславі, Ніжині, Че­рнігові, Брацлаві та Умані. Поступово воєводи почали втручатися у справи місцевого управління і збирання податків. Гетьман Брюхо­вецький сам запрошував російських воєвод робити це. У відповідь на чолобитну Брюховецького Московські статті передбачили збіль­шення російських гарнізонів у тих містах, де вони вже перебували, та розміщення воєвод у інших місцях, а також у Кодаку (на Запоріжжі) та Кременчуку з розширенням їх поліцейських та фіс­кальних функцій. Щоправда козаки не підпорядковувалися воєво­дам. Пізніше полк московських стрільців охороняв резиденцію Мазепи у Батурині.

Народ України не мирився з розташуванням російських військ на його рідній землі, між населенням та росіянами траплялися гострі зіткнення, "многия ссоры и досад ительства бывали". У 1668 р. проти сваволі російських воевод спалахнуло повстання, придушене Брюховецьким. За Глухівськими статтями перебування російських військ в Україні було обмежене п'ятьма містами — Києвом, Переяславом, Черніговом, Ніжином та Уманню, їм нака­зувалося не втручатися у місцеві справи.

Під час народно-визвольної війни середини XVII ст. під керів­ництвом Б.Хмельницького, яка мала національно-визвольний, ре­волюційний характер, вперше в історії українського народу була створена Українська національна держава.

Після смерті Б.Хмельницького для українського народу та української держави прийшли тяжкі часи. У період анархії чи руїни, протиборствуючі старшинсько-шляхетські угруповання, з допомо­гою їх зарубіжних союзників (насамперед, Росії та Польщі, а також Туреччини), розв'язали громадянську війну (1658—1663 p.), під час якої єдину українську державу було поділено на дві частини — Правобережну й Лівобережну Україну. Цей поділ стався у 1663 p. Юридичне його було оформлено у 1667 p. Андрусівським переми­р'ям, остаточно — у 1687 p. договором про довічний мир. Правобе­режна Україна опинилась під Польщею, Лівобережна — спочатку під протекторатом Росії.

Росія повною мірою скористалася безладдям в Україні. Вона наполегливо, і часом непослідовно, посилювала тиск на Україну, зводячи нанівець її суверенні права, і приблизно з 1653 p. бере курс на включення України до свого складу, як самоврядного автоном­ного утворення.

Розчленування єдиної української держави роз'єднало сили українського народу. Внаслідок цього боротьба за возз'єднання українських земель у єдину державу, за незалежність України майже припинилась. Деякий час вона тривала під проводом гетьмана П.Дорошенка. Його поразка стала фатальним завершенням визво­льної війни.