Автономія України у другій половині XVII ст.

Першим правобережним гетьманом було обрано колишнього однодумця і зятя Б.Хмельницького Павла Тетерю (1663—1665 pp.). В 1665 p. правобережним гетьманом став Петро Дорошенко (1665— 1676 pp.). Будучи великим патріотом, він очолив боротьбу за незалежну Україну і об'єднання всіх її земель. На початку 1668 p. він проголосив себе гетьманом усієї України, але Лівобережжя та Запо­різька Січ його не підтримали. З 1671 р. на Правобережжі гетьманів більше не обирали.

Першим лівобережним гетьманом був І.Брюховецький (1663— 1668 pp.). Він був першим гетьманом України, який поїхав до Москви, щоб особисто засвідчить царю свою покору.

Івана Мазепу відразу ж після обрання (1687 p.) було пожалу-вано гетьманом обох сторін Дніпра (це, так зване, двогетьманство), хоча з 1686 p. з укладенням миру влада гетьмана визволеної України обмежувалася Лівобережжям. Проте, й після втрати реальної влади над Правобережжям гетьмани Лівобережної України по-давньому називали себе гетьманами обох берегів Дніпра, щоб нагадати, що вони не відмовляються від законних прав на Правобережну Украї­ну.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ і Слобід­ську Україну, бо вони безпосередньо підлягали органам Російської держави. Царський уряд робив усе, щоб перешкодити створенню цілісної території України. Проте між Лівобережжям — Гетьманщи­ною, Слобідською Україною та Запорізькою Січчю існували еконо­мічні, політичні та культурні зв'язки, які зміцнювали свідомість українців в тому, що вони є представниками єдиної народності та єдиної території.

Обсяг повноважень гетьмана був досить значним. У внутріш­ніх справах йому спочатку належала законодавча, виконавча та судова влада. Відповідно до цього гетьман називався "верхній воло­дар і господар отчизни нашої", "зверхніший властитель", "гетьман Войська Запорозького", "Гетьман військ его царського пресветлого Величества Запорожского обоих берегов Днепра".

Як законодавець, глава та офіційний представник України ітьман підписував важливі нормативні акти, в першу чергу геть-інські статті. Будучи головним адміністратором, він особисто "вряджався землею, що належала усьому козацькому війську. Також були фінансові кошти держави. Він керував розпоряджався державними військовими ска-юго особисті та державні кошти не роз'єдну-їлисн, що іфи-іііс.ю ло зловживань. У таких зловживаннях Мазепа 'бвинуватив свого попередника Самойловича (що стало однією з іідстав усунення останнього з посади). Згодом була заснована і осада генерального підскарбія, котрий відав військовою казною.

За Глухівськими статтями гетьман подавав царю кандидатури для пожалування дворянського звання, був головнокомандуючим — "зверхником над військом".

І згодом повноваження гетьманів — наступників Б.Хмельниць­кого поступово звужуються. Офіційні документи набували значення як таких лише після того, як вони затверджувалися царем або вищими урядовцями Росії. Згодом цей порядок поширився й на інші нормативні акти, що надходили від гетьмана. Глухівські статті, наприклад, передбачали, що універсали гетьмана про пожалування земель за службу мають бути підтверджені царськими грамотами.

У гетьмана також було відібрано право призначати та усувати без участі Генеральної ради полковників та генеральних старшин. Йому був також потрібен дозвіл Росії для виступу у похід.

Звужувалися права гетьмана і в міжнародних відносинах. Нові Переяславські статті (1659 p.), хоча в цілому підтверджували проха­льні пункти Б.Хмельницького, проте, певною мірою обмежували права гетьмана щодо зовнішніх зносин. Вони вже не дозволяли йому "сноситься с любой державой", приймати послів, починати війну без дозволу царя, посилати військо на допомогу сусіднім державам.

У 1669 p. Глухівські статті заборонили гетьману безпосередньо зноситися з іноземними державами, хоча він і старшина обіцяли надсилати цареві грамоти, одержані від інших держав. Відтепер усі переговори можна було здійснювати лише через царя. Щоправда, Москва дозволяла представникам від України бути присутніми на переговорах Росії з іншими посольствами (ст. 17). У 1674 p. і це право було скасовано. Залишилася лише обіцянка Москви пові­домляти "войско запорожское о разных переговорах" (ст. 20 Коно­топських статтей). Коломацькі статті підтверджували заборону для України приймати послів і грамоти — "от себе никому ничего не писать". Усі документи, одержані від інших держав, мали передава­тися до Москви у Малоросійський приказ.

Для виконання окремих владних повноважень при відсутності законно обраного гетьмана, як виняток, призначали тимчасового гетьмана (він іменувався "наказним гетьманом"). Цей порядок встановився ще за Б.Хмельницького. Навесні 1662 p. наказним гетьманом став дядько Ю.Хмельницького Я.Самко. У 1668 p., коли П.Дорошснко проголосив себе гетьманом обох сторін Дніпра, він залишив наказним гетьманом на Лівобережжі Д. Многогрішного.

Гетьман і полково-сотенні система. За часів Б.Хмельницького, і пізніше, між гетьманами і козацькою старшиною траплялися конфлікти. У ряді випадків ці колізії завершувалися заміною геть­мана, невигідного козацькій старшині. У такій ситуації старшинсь­ка рада у 1663 p. скинула з гетьманства Ю.Хмельницького, а під час військового повстання був вбитий гетьман Брюховецький.

У суперечках з гетьманом козацька старшина апелювала до царя. Після усунення Многогрішного представники старшини про­сили царя заборонити гетьману зноситися з іноземними державами та карати козаків і селян без вироку військового суду. За вимогою старшини у статтях Мазепи записано: "Великому государю его царскому величеству старшина и все войско запорожское били челом, чтобы они от гетьмана никакой неволи и жесточи не терпели и чтобы без совета со всей старшиной безвинье не чинил".

Але найчастіше і гетьман, і старшина, і усе військо запорізьке йшли назустріч один одному, усвідомлюючи залежність своєї долі від міцності військово-адміністративної організації, від елементів демократії в ній. Щоб надати собі більшої значущості, вони удавали із себе захисників українського народу. Офіційні акти змальовували обстановку в Україні, як взірець єдності співдружність гетьмана, війська запорізького з народом малоросійським, чи інакше — геть­мана, полковників, старшин та черні. Тому царський уряд свої звернення адресував здебільшого гетьману та війську.

Генеральний уряд. Після смерті Б.Хмельницького загальновій­ськову раду скликають рідше, а згодом вона й зовсім зникає. Однією з причин цього процесу була складність її скликання. Головне ж, певно, полягало в тому, що загострення внутрішніх суперечностей, протистояння верхів і низів, загрожувало пануван­ню українських феодалів.

Гетьман правив країною з участю ради генеральної старшини (або старшинської ради), яка збиралася декілька разів на рік для вирішення найважливіших питань (обрання гетьмана, генеральних старшин, охорони кордонів та ін.), та за вимогою генерального уряду. Останній за відсутністю гетьмана здійснював вишу владу в Україні.