Окупаційний режим та рух опору в Другій Світовій війні

Головне завдання німецької влади — це експлуатація ресурсів окупованих районів для потреб німецької промисловості і армії. Наказами та розпорядженнями стосовно повноважень репресивних органів на окупованих територіях їм надавалось право фізичного знищення терористів, опозиціонерів, елементів, ворожих Рейху, особливо комісарів та комуністів, партизанів, саботажників, євреїв, а також масштабні заходи проти цілих місцевостей. Будь-які дії проти вермахту мали жорстоко придушуватися через страти, тоді як дії військових проти цивільного населення не переслідувалися. Поліцейський і юридичний механізм репресій був продуманий і організований ще до нападу на Радянський Союз.

17 липня 1941 p. декретом Гітлера було створено міністерство Рейху для окупованих районів Сходу на чолі з А.Розенбергом. Окупована територія була поділена на рейхскомісаріати, генеральні округи та округи. Декрет поширював на окупованих територіях владу Герінга у економічних питаннях (грабунку), а також владу Гімлера у питаннях безпеки (репресій).

1 серпня 1941 p. з території західноукраїнських земель був створений дистрикт "Галичина" як частина Генерального губерна­торства Рейху на чолі з губернатором. Дистрикт поділявся на округи та повіти. Адміністрація на рівні дистрикту і округів була виключно німецькою. Відділення поліції (сіпо) і СД (гестапо) були незалеж­ними від цивільної адміністрації.

20 серпня 1941 p. декретом фюрера був утворений рейхскомі-саріат України. Територія рейхскомісаріату України 28—29 серпня 1941 р. була передана цивільній німецькій окупаційній адміністра­ції. Очолив рейхскомісаріат Е.Кох з штаб-квартирою у М.Рівне. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів: Волинь-Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Дніпропетровськ і Крим, які в свою чергу поділялись на округи і райони, Начальник поліції і СД України підпорядковувався безпосередньо Гімлеру. Поліція громад­ського порядку складалась частково з місцевого населення і носила назву "допоміжна українська поліція на службі німецького вермах­ту". У рейхскомісаріаті дислокувався штаб і частини командуючого німецькими окупаційними військами на Україні.

Інші північно-східні території України (Чернігівська, Сумсь­ка, Харківська, Сталінська, Луганська області) передавались в уп­равління військовій адміністрації, яка створювала оперативні тило­ві райони з відповідними комендатурами. При командуючих група­ми армій і арміями перебували команди таємної польової поліції (ГФП).

Загальна координація дій репресивного апарату покладалась на головного командира СС і поліції "Росія- Південь". За згодою з Гітлером декретом верховного головнокомандуючого румунської армії Й.Антонеску окупована територія України між Дністром і Бугом була проголошена територією, яка "входить до складу румун­ської адміністрації" під назвою "Трансністрія".

Для забезпечення контролю за населенням окупованих тери­торій був введений особливий адміністративний режим, згідно з яким територія України поділялась на три зони. У першій, так званій евакуаційній зоні, протяжністю до 30—50 км., був суворий режим, характерний для прифронтового району, відкіля населення відселялося в примусовому порядку. В другій зоні поява жителів на вулицях міст і сіл дозволялась лише у світлий час дня. У третій зоні створювався зональний окупаційний режим з комендантською го­диною. Заборонялось будь-яке вільне пересування цивільного на­селення, вводилася сувора система реєстрації всіх мешканців насе­лених пунктів. За порушення правил поведінки передбачалась кара — переважно розстріл.

Вводилася обов'язкова примусова (рабська) праця як для до­рослого населення, так і підлітків. За незначні порушення трудової дисципліни встановлювалися такі покарання, як штрафи, ув'язнен­ня у концтабори. Відмова від трудової повинності розглядалася окупаційною владою як злочинний саботаж і часто каралася розст­рілом.

Пограбування, терор, насилля, пряме знищення населення України призвели до страшенних наслідків, зафіксованих у матеріа­лах Нюрнберзького процесу над головними німецькими воєнними злочинцями. За роки тимчасової німецької окупації території Укра­їни загарбники закатували близько 6 млн. чоловік мирного населен­ня та військовополонених, депортували до Німеччини на примусову працю 2,5 млн. чоловік, спалили сотні міст, тисячі сіл, пограбували та знищили майже все господарство України.

Рух опору на захопленій вермахтом території України розпо­чався з перших днів становлення окупаційного режиму. Загроза розгортання широкомасштабної народної війни у своєму тилу сер­йозно збентежила загарбників. 16 вересня 1941 p. начальник штабу Верховного головнокомандування вермахту В.Кейтель видав наказ про вживання крайніх заходів проти опору.

Восени 1941 р. на окупованій території з розрізненої боротьби з загарбниками оточених підрозділів Червоної армії, наспіх сфор­мованих партизанських загонів, організацій радянського підпілля та інших патріотичних формувань почав поступово оформлятися антинацистський фронт боротьби.

Першими на шлях збройної боротьби із загарбниками на окупованій території України стали бійці і командири Червоної армії, партизани і підпільники радянського руху опору. Організа­ційні основи радянського руху опору були закладені вже в перших державно-партійних документах вищого керівництва СРСР початку війни. 7 липня 1941 p. опубліковано звернення Президії Верховної Ради, Раднаркому та ЦК КП(б)У "До українського народу", в якому сформульовані основні завдання трудящих республіки по організації всенародної боротьби з агресором, у тому числі і на тимчасово окупованій території.

20 червня 1942 p. рішенням ЦК КП(б)У був створений спеці­альний військовий орган для керівництва партизанським рухом — Український штаб партизанського руху, дещо пізніше були створені обласні штаби, які розгорнули роботу безпосередньо на окупованій території України. 2 жовтня 1942 p. був створений підпільний ЦК КП(б)У, який через мережу підпільних обкомів, райкомів партії взяв на себе функцію політичного керівництва як партизанського, так і підпільного рухів.

З кінця 1942 p., коли радянський рух опору набув масового характеру на всій тимчасово окупованій території України, у важкодоступних районах Київської, Чернігівської, Сумської, Житоми­рської, Рівненської, Волинської областей, контрольованих радян­ськими партизанами, утворювались партизанські краї та зони, в яких в тій чи іншій мірі і формі почали відновлюватися та приступили до діяльності органи радянської влади. Особливістю їх орга­нізації та діяльності був надзвичайний характер режиму — воєнного стану окупованої ворогом території. Тому функції органів радянсь­кої влади виконували як депутати Рад і партійно-радянські активі­сти, зорганізовані у виконавчі комітети місцевих Рад, так і коман­дування партизанських з'єднань, загонів, які згідно з Указом "Про воєнний стан" брали на себе і деякі функції місцевих органів радянської влади. Крім воєнної, адміністративно-господарської фу­нкцій, органи радянської влади брали на себе й судові повнова­ження.