Київська русь під владою Польщі та Литви. Суспільний лад

Зрозуміло, що галицьку шляхту не задовольняло таке станови­ще і вона боролася за зрівняння в правах з польською шляхтою. Привілеями 1425, 1430, 1433 pp. на територію Галичини були поши­рені деякі інститути польського права в інтересах української шлях­ти. А привілеєм 1434 p. галицька шляхта була звільнена від сплати податків, що означало остаточне юридичне зрівняння її з польсь­кою шляхтою.

Приблизно таке ж становище шляхти було і на тих українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського. Протягом XV ст. тут поступово зростало шляхетське землеволодін­ня за рахунок купівлі-продажу, загарбання общинних земель, осво-иня пустищ, династичних шлюбів тощо.

Однак зростання економічного потенціалу шляхти не одержува­ло адекватного політичного і правового оформлення, тому що шляхта ще не сформувалася остаточно як самостійний стан пануючого класу.

У першій половині XVI ст. уряд Великого князівства Литовсь­кого запровадив деякі заходи, спрямовані на підвищення ролі шляхти. Першим кроком у цьому напрямку було відокремлення шляхти від більш низьких соціальних прошарків — заможних селян і міщан. У 1522 р. сейм видав постанову про "вивід" шляхти, згідно з якою до шляхетського стану могли бути зараховані лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр (військово-службового прошарку у Литві) періоду великих князів Вітовта, Сигізмунда і Казимира IV, тобто часу видання перших привілеїв в інтересах шляхти. У 1528 p. було проведено перепис шляхти, так званий "попис земський". Списки шляхти, складені під час перепису, були затверджені сенатом, після чого посилання на них було незапереч­ним доказом шляхетства. В українських землях для перевірки реа­льного складу шляхти величезне значення мали здійснені у 1545 і 1552 pp. ревізії (люстрації) замків і староста на Волині, Брацлавщи-ні та Київщині з метою приведення в належний стан оборонних споруд і складання списків службової шляхти.

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла аграр­на реформа 1557 p. — волочна поміра, у ході якої перевірялися права на землю і шляхетство. При цьому землі, які були привлас­нені самовільно, відбиралися, а особи, які не зуміли довести доку­ментально свого шляхетського походження, поверталися у стан звичайних людей.

Внаслідок відокремлення шляхти від інших верств відбувалися зміни в правовому становищі иляхти як важливого прошарку па­нуючого класу. Шляхта остаточно перетворюється в лицарський стан. Шляхетство передається в спадщину. Відтепер лише сейм мав право дарувати шляхетство, а його втрата відбувалася тільки за вироком суду і лише у випадках, коли шляхтич переїздив до міста і займався там ремеслом і торгівлею.

Права і привілеї шляхти безперервно поширювалися. Нешав-ські статути 1454 p. звільнили шляхту від суду королівських чинов­ників. У 1496 p. шляхта була звільнена від сплати мита за іноземні товари. Одночасно шляхті було надано право вільної навігації по Віслі і Балтійському морю. Литовський статут 1529 p. встановив підвищені санкції за убивство, замах на здоров'я, честь і гідність шляхтича. Шляхта отримала право присягати на суді, що вважалось незаперечним доказом.

Трохи пізніше, у 50—60-х pp. XVI ст., під тиском шляхти сейм видав низку постанов, якими зрівняв шляхту у правах з магнатами. Так. на сеймі 1563 p. шляхта добилася остаточного скасування статей Городельського привілею про обмеження прав православних феодалів, зокрема, про заборону займати найвищі державні посади і брати участь у роботі великокнязівської ради. У 1564 p. шляхта добилась постанови сейму про створення спільних для неї і магна­тів виборних земських судів, до компетенції яких відносився розг­ляд усіх цивільних справ. Віденським привілеєм 1565 p. передбача­лися шляхетські повітові сеймики, які стали представницькими становими органами шляхти. Сеймики обирали повітові органи управління, земські суди і послів (делегатів) на вальний сейм. У 1566 p. були розширені права шляхти на зайняття посад у воєвод­ській і повітовій адміністрації і введено однаковий для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби.

Після Люблінської унії 1569 p. були розширені права і привілеї української шляхти. Король на сеймі видав низку спеціальних привілеїв для шляхти Волині, Київщини та Поділля. Зокрема, київська шляхта отримала право на внесення поправок до Литовсь­ких статутів. На українську шляхту і православне духовенство по­ширювалися усі станові права і привілеї польської шляхти, зрівню­валися умови їх осілості.

Таким чином, реформи 60-х р. XVI ст. зумовили зростання політичної ролі шляхти і сприяли встановленню режиму "шляхет­ської демократії". Поряд з тим слід мати на увазі, що із числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримали лише їх верхівка. Дрібні феодали, які не змогли довести свого шляхетського походження, склали найвищій прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам. Вони становили штат "замко­вих слуг" і "служилих бояр", які володіли невеличкими земельними маєтками і були зобов'язані виконувати різні військові, адміністра­тивні і поліцейські функції на користь замку, навколо якого вони мешкали. Найбільше їх було на південному Поділлі, Київщині, Поліссі, Чернігівщині. Деякі із слуг у подальшому дістали шляхе­тські права, але більшість з них була поневолена старостами.

У середньому в Правобережній Україні (Волинь, Київщина, Брацлавщина) чисельність шляхти складала приблизно 38,5 тис. осіб, тобто близько 2,3% населення Правобережжя.

Окрему суспільну верству складало духовенство. До нього належали не тільки священики, а й їх родини і весь церковний причт, — усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство було чисельним — навіть малі села мали свої церкви, а у великих селах не раз бувало по дві парафії. Церкви засновувала шляхта, міщанство, а деколи й селяни. Священик тримав звичайно цілий лан землі, а, крім того, мав різні данини в натурі від парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію одержував син, а коли родина вмирала, парафія могла залишитись своякам на праві бли­зькості.

Під польською владою православна церква втратила своє при­вілейоване становище і опинилася перед небезпекою повного зни­щення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і про­тегувала на них слухняних їй людей. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єпископи вважалися представниками усього народу, позбавленого іншої по­літичної репрезентації, церковні собори ставали всенародними з'їздами. Будучи у тяжкому становищі, церква шукала захисту і допомоги в самому громадянстві, мусила наближатися до мас.

Селянство. Основну масу населення українських земель стано­вило селянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим, оскільки знаходилось на різних ступенях феодальної залежності.

За правовим становищем селянство поділялось на дві катего­рії: тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти або знаходився на церковних і монас­тирських землях.