Політичні організації націоналістичних сил на заключному етапі війни

Напередодні визволення території Західної України від наци­стських загарбників з ініціативи Головного командування УПА в червні 1944 р. в Карпатах біля Самбора відбулися збори представ­ників різних течій українського національного руху. Метою зборів було створення загальнонаціонального всеукраїнського центру, який взяв би на себе "найвище політичне керівництво визвольною боротьбою за Українську самостійну Соборну Державу та репрезен­тував би цю боротьбу назовні". Після розгляду внутрішньої та міжнародної ситуації збори проголосили себе "тимчасовим україн­ським парламентом і назвали себе Українською Головною визвольною Радою (УГВР)"; прийняли три документи: тимчасовий устрій УГВР, політичну платформу і декларацію принципів (Універсал). Збори обрали президію та голову президії УГВР, Генеральний секретаріат (підпільний уряд), генерального суддю та інших вищих посадових осіб.

Наприкінці літа 1944 p. Червона армія взяла під свій контроль значну частину території Західної України. Опір окремих підрозді­лів УПА закінчився їх розпорошенням та зміною загальної військо­вої тактики боротьби, переходом на диверсійно-терористичну боро­тьбу невеликих підрозділів, глибоку конспірацію. Більшість керів­ництва УГВР до жовтня 1944 p. загинули в боях або перебували за межами України. Контакти з представниками західних країн були встановлені лише на початку 1945 p.

Обставини не дали змоги УГВР створити місцевий апарат. На місцях продовжував діяти підпільний апарат ОУН-УПА, який в результаті дій радянського державного апарату, військ НКВС, НКВД наприкінці війни зазнав великих людських втрат. Створення УГВР та спроби розбудови його центральних і місцевих органів як органів державної влади в результаті дій радянського державно-пра­вового механізму так і не набули державотворчих форм.

Наприкінці війни серед української політичної еміграції скла­лися дві основні течії: перша, яку представляла ОУН-Б, домагалася визнання німецьким урядом незалежної Української держави, інші політичні угруповання були готові до співробітництва з Німеччи­ною проти більшовизму, навіть якщо Німеччина ще не була готова визнати незалежність України.

У лютому 1945 p. німецьке командування в пошуках нових союзників, а особливо додаткових людських ресурсів на фронті, взяло курс на утворення на основі Українського національного комітету (Краківського) так званого загальноукраїнського політич­ного центру. 12 березня 1945 p. було створено Український націо­нальний комітет, до якого увійшли особи, котрі входили до німець­кої цивільної окупаційної адміністрації на окупованій території України. Того ж дня комітет був визнаний урядом Німеччини. Так був створений маріонетковий уряд, голова якого — водночас й головнокомандуючий української армії одним з перших своїх нака­зів змінив назву дивізії СС "Галичина" на "Перша українська дивізія", що такі не було сприйнято гітлерівським командуванням.

З падінням Третього рейху припинив своє існування і Україн­ський національний комітет, а решта військових формувань здалася англо-американським військам і були інтерновані в Ріміні (Італія).