Зміни в державному ладі на Україні в період початку XX ст. до 1917 р.

Еволюція феодального за своєю класовою суттю царату в напрямі до буржуазної монархії являла собою складний і супереч­ний процес. Він виражав вимушені великими новаціями в економі­ці й визвольним рухом спроби самодержавства пристосуватися до монополістичного капіталізму з притаманним йому різким загост­ренням боротьби класів. Зроблений абсолютизмом після 1905 р. наступний крок до буржуазної монархії знаменував еволюцію лише форми правління, а не типу держави.

Революційні події 1905—1907 pp. примусили правлячий клас піти на істотну зміну абсолютистської форми правління. Реформи, проведені за період з 17 жовтня 1905 р. до кінця квітня 1906 p., мали вимушений характер. Це слід підкреслити, оскільки в літературі нерідко висловлюється думка, що цар сам бажав зробити політичну систему управління "сучасною в буржуазному розумінні", тобто покінчити із самим собою, але здійснити це йому нібито не дозво­лила "загальна революційна ситуація".

Під впливом подальшого розвитку капіталізму в місті та на селі, а також змін у співвідношенні сил трьох політичних таборів самодержавство у своїй еволюції пройшло, як це випливає з аналізу змін у державному ладі і праві, чотири основних періоди.

Перший період (від рубежу XIX—XX ст. ст. до 16 жовтня 1905 р.) — існування самодержавства напередодні першої російсь­кої революції. Він виявився в тому, що всеросійський жовтневий політичний страйк примусив Миколу II підписати 17 жовтня 1905 р. конституційний маніфест. До того дня царське самодержав­ство мало юридичне і фактично необмежений абсолютистський характер. Окремі реформи 1903—1904 pp. і перших місяців 1905 р. не похитнули царську владу. Як за суттю, так і формально, юри-дично цар залишався необмеженим монархом.

Другий період (17 жовтня 1905 p. — 2 червня 1907 p. — існування самодержавства з опозиційними І і II Думами. Його специфіка полягала в тому, шо під ударами революції царат був змушений створити нові центральні державні установи і прийняти закони, несумісні з необмеженою монархією. Так, була створена Державна дума з законодавчими функціями. Аналіз Установи (ста­туту) Думи та іншого нормативного матеріалу, діяльності всіх чоти­рьох дум дозволяє зробити висновок, що цей орган являв собою нижню палату російського парламенту. Другою палатою стала рео­рганізована Державна рада.

Характерною особливістю даного періоду була нова редакція Основних державних законів, затверджена Миколою II 23 квітня 1906 p., яка являла за суттю нові Основні закони. Отже, це була октроїрована монархічна конституція. Вона закріпила незнаний раніше державному праву Росії принцип поділу влад, містила норми про права підданих, яких не було в колишніх редакціях Основних законів.

Необхідно підкреслити, що виконавча влада згідно з новими Основними законами, а тим більш реально, цілком і повністю знаходилася в руках імператора та царської бюрократії. У сфері виконавчої влади цар залишався юридичне і фактично необмеже­ним монархом.

Таким чином, конституційна одежа, в яку під ударами рево­люції вдягся царат, прикривала абсолютизм, котрий визнавав на словах принцип поділу влад, а на ділі поступався лише невеликою часткою своїх необмежених прав, та й то у одній галузі.

У літературі немає загальновизнаного поняття, яке б визнача­ло форму правління в Росії у період, що вивчається. Найбільш точним здається термін "конституційне самодержавство". Ним, по-перше, підкреслюється вирішальний факт збереження самодер­жавства; по-друге, засвідчується, що воно замаскувалося парла­ментськими формами.

У понятті "конституційне самодержавствб" робиться наголос на другому слові — "самодержавство". Суть конституційного само­державства полягає у збереженні прав царя в сфері виконавчої влади при їх обмеженні в галузі законодавства і розпорядження бюджетом, шо використовувалося урядом для поширення в масах конституційних ілюзій.

Деякі дослідники вважають, що в принципі не можна твердити про обмеження самодержавства (абсолютизму). Вважати так — означає не враховувати значну перемогу народної революції, яка примусила царя відмовитися від необмеженого панування в ряді галузей державного життя і перейти до правління з використанням парламентських форм.

Третій період еволюції самодержавства охоплював час з 3 черв­ня 1907 p. до липня 1914 р. При третьочервневому самодержавстві формально продовжували діяти і Основні закони 1906 p., і законодав­ча Дума, Однак новий виборчий закон забезпечив інший, бажаний самодержавству склад Думи. Більшість в III Думі складали вже не буржуазні ліберали та селянські депутати, а чорносотенці, які вира­жали інтереси кріпосників-поміщиків. Разом із октябристами, які представляли великий капітал, вони мали кваліфіковану більшість.

Для третьочервневого самодержавства були характерними аг­рарний бонапартизм, що набрав значнішого впливу ніж в попередній період, і думський бонапартизм. Це дозволяє вважати третьочервневу монархію бонапартиським самодержавством з ноголосом на остан­ньому слові. Воно не стало бонапартизмом, який у недавній зарубіж­ній історії був однією з форм контрреволюційної диктатури великої буржуазії. Бонапартиське російське самодержавство — це державна форма диктатури кріпосників-поміщиків, в умовах якої буржуазія залишилася політичне нерівноправною. Основні підвалини цього самодержавства були закладені вже у виборчому законі 3 червня 1907 p., який зумовив, що жодна з фракцій Думи не могла мати кваліфікованої більшості. Згідно із задумом в III Думі склалися дві більшості: чорносотенно-октябристська і октябристсько-кадетська.

Самодержавство виявилося неспроможним вирішити завдання, яке воно вважало головним, — забезпечити "заспокоєння" Росії, попередити нове піднесення революційного руху. Воно не виконало і не могло виконати історичні завдання, які стояли перед країною, оскільки вдалося до методів, властивих кріпосницькій державі, маю­чи на меті забезпечити збереження політичного всевладдя царату і кріпосників-поміщиків, "єдиної і неподільної Росії".

Четвертий період — самодержавство в роки світової війни, в умовах державно-монополістичного капіталізму (серпень 1914 p. — лютий 1917 p.).

Вибори в І Думу відбулися у березні — квітні 1906 р. в умовах поліцейського терору, масових арештів. До Думи було обрано 448 депутатів. За своїм партійним складом Дума була ліберально-кадет­ською. Фракція кадетів нараховувала 179 депутатів, трудовиків — 97, робітників (з червня — соціал-демократична фракція) — 18. Від України до складу І Думи увійшли 102 депутати, серед них 24 поміщика (23,5%), 26 представників буржуазної інтелігенції (25,4%), 42 депутати від селян (41,1%) і 8 робітників (7%). Центра­льним в роботі Думи було обговорення проектів з аграрного питан­ня, зокрема, селянських вимог про націоналізацію землі і зрівняльне землекористування. У наказах депутатам від селян з України теж йшлося про розв'язання земельного питання, а у зверненні шахта­рів Донбасу — висунути в Думі "відкрито народні вимоги в усій повноті". Діяльність І Думи набрала небезпечного для царату характеру.